Страшні історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

Думаючи, що в Білана є якийсь конкретний та продуманий бодай нашвидку план дій, Денис помилявся. Максим діяв швидше для того, аби не стояти чи сидіти без діла на одному місці і щоб якось притамувати відчуття страху. Насправді він так само не знав, як реагувати і що робити. Постоявши ще і дочекавшись чергового поштовху, він швидко перемістився вбік, до найближчої стіни. Там із-під землі нічого не штовхало.

При світлі свічок хлопець рухався, наче фантом, і його видовжена тінь відбивалася на стінах, сягаючи навіть під стелю. Зрозумівши, що саме робить приятель, Денис так само перейшов до протилежної стіни, трошки постояв і зробив висновок:

— Тут нічого не стукає! Тільки посередині хати!

— Ану, йди звідси геть! — невідомо кому крикнув Білан.

Відповіддю стало виття. У двері знадвору знову дряпнули. Дзенькнула шиба на вікні. Ще раз шкрябнуло під підлогою. А тоді раптом усе якось відразу заспокоїлося. Буря ніби на замовлення почала поволі вщухати. Дощ далі йшов, проте вже не так сильно та рясно. Грім більше не гримів. Сторонні моторошні звуки ззовні та знизу припинилися. Запала тиша, яка стояла ще не так давно.

— Закінчилося? — голова Оксани обережно вистромилася з-під ковдри.

— Правда, Білане, ти як це зробив? — здивувався Черненко.

— Нічого я не робив! — відмахнувся Максим. — Усе воно тут якось так саме собою вирішується, без стороннього втручання…

— Саме собою нічого не вирішується, — зазначив Зорян Бачинський. — Якщо ви мене просто тепер запитаєте, що тут узагалі коїлося, я вам не скажу. Але буду чесним: не хочу ще раз таке пережити.

— Котра година? — запитав Максим. Бачинський глянув на циферблат годинника.

— Половина другої ночі… Гм… Увесь цей наш горор тривав майже півтори години…

— А раптом усе повернеться? — кволо запитала Оксана. — Може, нам тепер краще втекти звідси? Га, Зоряне? Скочимо в машину всі разом — і ходу…

— Не повернеться, — впевнено заявив Максим. — Якщо все це відбувається за якимись невідомими нам законами, то для того, аби кошмар повернувся, потрібні знову злива, грім та блискавка. Бачиш, усе вщухає поволі. Так що на сьогодні нас до ранку лишать у спокої.

Несподівано Зорян Бачинський ляснув себе по лобі, підхопив із лавки свічку і наблизився до печі. Посвітивши собі в кутку біля неї, вдоволено промовив: «Є!» і зняв щось зі стіни. В темному кутку вони справді нічого не побачили, бо не особливо і роздивлялися. Між тим саме там висіла стара ікона, якою Зорян перехрестив кілька разів місце посеред кімнати, там, де відчувалися поштовхи, після чого якось відразу заспокоївся.

— Отепер лягаймо спати, — мовив він. — Як я раніше не додумався! Все, тепер ніхто нас не потурбує.

Дивно, але ці слова і головне — ці дії заспокоїли гостей. Оксана полегшено зітхнула, Денис якось нервово реготнув, а Максим для чогось постукав ногою по підлозі. Ніби і не було нічого. Ніби не вило і дряпало ззовні. Наче не пробивалося щось із-під землі. Стало тихо, спокійно, якось по-домашньому затишно.

Не змовляючись, вирішили всі розмови відкласти до ранку. Спати лягали вже без особливого страху, навіть без бажання вартувати по черзі. Тепер у щирих намірах канадського гостя і в тому, що він не замишляє проти своїх гостей нічого лихого, переконалися всі.

Адже страшніше, ніж було, вже не буде. І Зорян Бачинський так само щиро був здивований і збентежений.

Сонячні промені постукали у вологе після дощу скло. Всі, хто був у хаті, прокинулися майже одночасно. Так, наче вночі нічого не трапилося.

Годинник показував початок восьмої. На запитання Зоряна, кому як спалося, гості недружним хором відповіли: дуже добре. Справді, Максим, Денис і Оксана, вимучені довгими, як здавалося, хвилинами страху, провалилися в сон, мов у глибоку темну яму. Спали хоч і не так довго, як хотілося, зате — міцно, без сновидінь.

Одяг ще не зовсім висох. Та хлопці не зважали на це. Черненко, а за ним і Білан позалазили в свої мокрі джинси, запхали ноги у вологе взуття і поквапилися надвір. Та просто перед дверима, не змовляючись, зупинилися, перезирнулися.

— Чого застряг? — грубувато запитав Денис.

— А ти? — у свою чергу запитав Максим. Помирив їх Зорян Бачинський. Рішуче підійшовши до дверей, відсунув засув, скинув клямку і широко розчахнув їх. Максим посунув за ним, проте все ж таки поводився обережніше. Спочатку вистромив голову, потім — плечі, і аж тоді вийшов сам. Черненко, з усієї сили зображуючи байдужість, вийшов за ним.

І вкляк на місці поруч із Максимом. Той дивився на Зоряна. А Зорян, у свою чергу — на потоптану землю просто перед хатою.

Там, на землі, чітко відбився величезний слід невідомого звіра.

Жоден із хлопців слідопитом не був. Більше того — Дениса Черненка світ тварин зовсім не цікавив. Навіть у зоопарку, куди він іноді ходив з мамою та малими. Тим не менше, навіть такий невіглас, як спортсмен Черненко, точно міг відрізнити слід ведмедя від сліду собаки. Не кажучи вже про Максима, який любив часом подивитися для загального розвитку кабельний телеканал «Планета тварин».

— Великий собака, — промовив Денис.

— Я б сказав — великий вовк, — уточнив Максим.

— То є вовкуляка, — зробив висновок Зорян Бачинський присівши біля сліду. Перед тим, як торкнутися його пальцями, спадкоємець сторожко озирнувся, наче чекаючи ззаду нападу того, хто такі сліди лишає. Тоді, торкнувшись відбитка, провів пальцями по краях, прицмокнув язиком.