Як і чому - Редьярд Джозеф Кіплінг

— Оце-то так! — сказав Джин і свиснув. — Клянуся золотом усієї Аравії — то мій Верблюд! А що ж він каже?

— Він каже «Грррб!», — озвався Пес, — і не хоче служити й носити.

— А ще що він каже?

— Тільки «Грррб!»… і не хоче орати, — докинув Віл.

— Чудово! — сказав Джин. — Я йому зараз гиркну, якщо ви зласкавитесь почекати хвилинку.

Джин загорнувся у свій куряво-плащ, і помчав через пустелю, і розшукав там Верблюда, що з цілковитого нічев’я та лінощів витріщився на власне віддзеркалення в калюжі води.

— Агов, мій довгов’язий і пихатий друже, — сказав Джин, — я чув, ніби ти байдикуєш, хоч світ ще такий молодий-молодий?

— Грррб! — огризнувся Верблюд.

Джин сів і, вхопивши бороду в жменю, почав придумувати Велику Чаклунську Примову, поки Верблюд витріщився на своє власне віддзеркалення в калюжі води.

— Від понеділкового ранку ті Троє працювали і за тебе, і все через твої ліньки-переліньки, — сказав Джин, а сам далі обдумував Велику Чаклунську Примову, втопивши бороду в жменю.

— Грррб! — огризнувся Верблюд.

— Бувши тобою, я б уже не гиркав, — сказав Джин. — Настане день, коли ти пожалкуєш, що так чинив. Дурисвіте, я хочу, щоб ти працював.

Верблюд огризнувся ще раз: «Грррб!» І тільки-но він це сказав, то й побачив ураз, що його спина, якою він так пишався, розпухає та розпухає, і на ній помалу вип’явся великий горб.

— Бачиш? — сказав Джин. — Ото і є твоє власне «Грррб!», яке вилізло тобі спиною за те, що ти не працював. Сьогодні середа, а ти нічого не робив від понеділка, коли почалася робота. Тепер іди роби.

— Та як же я зможу, — сказав Верблюд, — з оцим горбом на спині?

— То я його зробив навмисно, — відповів Джин, — бо ти змарнував цілих три дні. Віднині ти зможеш працювати три дні підряд без їжі, бо тебе харчуватиме горб. Отож не нарікай ніколи, що я не подбав про тебе. Виходь з Пустелі, біжи до отих Трьох та поводься пристойно. Погиркай тепер на самого себе!

І Верблюд гиркав на себе, на свій горб та все інше, а все-таки подався до тих Трьох. І відтоді й донині Верблюд завжди тягає на собі оте «Грррб!» (яке ми з чемності звемо’ горбом, щоб не уражати його почуттів).

Але й досі він не надолужив отих змарнованих трьох днів на самому початку світу, як і досі не навчився поводитись пристойно.

Горб

У Верблюда —

Жахлива споруда:

В звіринці я бачив не раз.

Та горб ще бридкіший,

Ще більший,

Страшніший

Виросте в мене й у вас,

У всіх,

Хто до праці байдужий,

У тих, що лінуються дуже,—

В них виросте Горб,

Верблюдячий Горб

В дітей і в дорослих, мій друже.

Ми ласі поспати,

І в будні, і в свята.

Прокинемось — рюмсаєм, квилим;

Нам ліньки вдягатись,

Нам ліньки вмиватись,

І все нам здається немилим.

Хто знає,

Скажіть,

Ну що тут робить?

Як горб не нажити потворний?

Небачений

Горб,

Нечуваний

Горб,

Ганебний, кошлатий і чорний.

Тут ліки відомі:

Не думай про втому

(Ти вже лінувався доволі.)

У руки лопату,

І — землю копати

В садку, на вгороді, у полі!

І сонце палюче,

І вітер колючий,

І злива, і піт трудовий

Розгладять твій Горб,

Небачений

Горб

Потворний, ганебний, бридкий.

А той,

Хто до праці байдужий,

Всяк той, хто лінується дуже,

Носитиме

Горб,

Верблюдячий

Горб,

Малий чи дорослий він, друже.

ПРО КІШКУ, ЩО ГУЛЯЛА, ЯК САМА СОБІ ЗНАЛА

Слухай, та дослухайся, та зважуй, моє серденько, бо це чинилося, діялось, сталося і було, коли всі-всі свійські тварини були дикі.

І Пес був дикий, і Кінь був дикий, і Корова була дика, і Вівця була дика, і Свиня теж була дика — геть вони були дикі до краю і всі блукали в Диких Дрімучих Лісах у найдикішій самотині своїми дикими-предикими стежками. Та найдикішою серед усіх диких тварин була Кішка. Вона гуляла, як сама собі знала, й усі місця були однакові для неї.

Ну, ясна річ, що й Чоловік так само був дикий. Він був страшенно дикий. Він навіть не думав ставати свійським, аж доки зустрів Жінку, а Жінка сказала, що їй не до вподоби жити його диким життям.

Замість купи вогкого листя вона підшукала для ночівлі суху Печеру, і посипала долівку чистим піском, і розпалила в Печері яскраве багаття із сушняку, і завісила вхід до Печери висушеною шкурою дикого коня, і вже по тому сказала:

— Витирай ноги, любий, коли заходиш, тепер у нас буде своя оселя.

Того вечора, моє серденько, вони їли м’ясо дикої вівці, спечене на гарячому камінні й засмачене диким часником та диким-предиким перцем; їли вони й дику качку, начинену диким рисом і приправлену диким кмином та диким коріандром; вони висмоктали мозок з кісток диких биків, а закусили дикими ягодами та дикими фруктами-гренаділами.

Після вечері щасливий, як ніколи, Чоловік уклався спати біля вогню.

Але Жінка не лягла, вона зосталася сидіти, розчісуючи свою довгу косу.

Потім вона взяла кістку з баранячої лопатки — велику, пласку, лопатоподібну кістку, — пильно придивилась до якихось дивних позначок на ній і завела чародійну пісню.

Це було перше чарівництво, яке бачив світ.

І з Диких Дрімучих Лісів враз позбігалися на узлісся геть усі дикі тварини і вп’ялися очима в огонь, що горів оддалік у пітьмі, і не могли збагнути, що то все значить.

Тоді Дикий Кінь тупнув своїм диким копитом і мовив:

— О мої Друзі, о мої Вороги, навіщо ото Чоловік та Жінка запалили таке велике світло в отій великій Печері, і чи не буде нам від того лиха?

Дикий Пес задер свого дикого писка, принюхався і, вчувши пахощі печеної баранини, сказав:

— Піду погляну, подивлюсь, побачу та й скажу. Здається, то на добро. Кішко, ходімо зо мною.

— Нні-нні! — сказала Кішка. — Я — Кішка, що гуляє, як сама собі знає, і всі місця однакові для мене. З тобою я не піду.

— Раз так — віднині ми не друзі,— сказав Дикий Пес і потрюхикав до Печери.

Та коли він трохи відбіг, Кішка сказала сама собі: «Мені ж однаково, де гуляти. То чом би й не піти, й не подивитись, і не побачити та не дізнатись, а потім гайнути, куди заманеться?»

Отож вона тищечком-нищечком подалася услід за Диким Псом і причаїлася в такому місці, звідки все було