Як і чому - Редьярд Джозеф Кіплінг

— Це ти в усьому винен!

Кенгуру сіренький,

Кенгуру пихатий,

Захотів уславитись,

Знаменитим стати.

Він пішов до Нконга

Слави попросити,

Ну, і Нконг зробив його

Дивно знаменитим!

Нконг гукнув собаку

Дінго,

пса рудого,

Й наказав ганяти

Кенгуру

малого.

Як підскочив

Дінго,

Як роззявив пащу!

І погнав, сердегу,

Крізь колючі

Хащі,

Та через

Болото,

Та через Пустелю

І все далі

Й далі

Від його оселі.

Кенгуру сіренький,

Кенгуру пихатий

Біг та біг, а потім

Вже почав

Скакати!

Заболіли в нього

Ніженьки

Передні.

Ну та що ж робити,

Як позаду вредний

Дінго-пес прослався

Хмарою

Рудою,

Не дає

Спочинку,

Не дає

Спокою

І уже на задніх

Кенгуру стрибає,

Хвостиком

Зміцнілим

Ніжкам підсобляє.

Де ж це вони бігли?

У якій країні?

Почали від

Йорка,

Кінчили

В Луїні.

Потім обернулись

І назад помчали,

Аж до океану

Тихого

Домчали.

Двічі перетнули

Паралель

Тридцяту,

Поки їм годинник

Показав на п’яту.

От якби були вони

Та тобі

Сусіди!

Ти побіг би з ними

Від Аделаїди,

Розшукав би в атласі

Паралель

Тридцяту

(Нашими героями

Двічі перетяту)

І досяг би швидко

Океану

Тихого.

Наздогнав би

Дінго

Лютого,

Неситого.

І зопрів би

Тричі…

Та зате вже мав би

Ноги кенгурівські,

Спритні,

Як у мавпи.

На змаганнях з бігу

У великі свята

Заздрили б тобі всі

Бігуни-хлоп’ята.

ЯК З’ЯВИЛИСЯ НА СВІТ ПАНЦИРНИКИ

Хочу я тобі, моє серденько, розповісти ще одну казочку з давніх-прадавніх часів.

Був собі та жив собі у ті часи на світі Колючка-Дряпучка-їжак, і мешкав він на берегах каламутної річки Амазонки, і їв слимаків у черепашках та інші смачні наїдки. І мав цей Колючка-Дряпучка доброго вірного друга — Повільну-Поважну-Черепаху, яка теж проживала на берегах каламутної річки Амазонки і їла зелений латук та інше подібне зілля. Отож їм жилося зовсім непогано.

Правда ж, моє серденько?

Але в ті давні-прадавні часи жив ще й Плямистий Ягуар, і мешкав він так само на берегах каламутної річки Амазонки, а їв геть усе, що тільки міг спіймати.

Коли йому не щастило спіймати лань або мавпу, він їв жаб та жуків, а коли не міг наловити жаб та жуків, він біг до своєї мами Ягуарихи, і мама Ягуариха навчала його, як їсти черепах та їжаків.

Безліч разів тлумачила йому одне й те саме, поблажливо помахуючи своїм хвостом:

— Синку мій, коли ти знайдеш їжака, то кинь його у воду, і він розгорнеться, а коли зловиш черепаху, то вдар її лапою, а тоді вишкрібай з панцира.

І вона-таки знала, що казала, моє серденько.

Однієї чудової ночі на берегах каламутної ріки Амазонки Плямистий Ягур набрів на Колючку-Дряпучку-їжака та Повільну-Поважну-Черепаху, які сиділи собі тихенько під стовбуром поваленого дерева. Втекти вони не могли, і тому Колючка-Дряпучка-їжак згорнувся в колючий клубочок, — на те ж він і був їжак! — а Повільна-Поважна-Черепаха сховала голову й ноги як можна далі під свій роговий панцир, — на те ж вона й була Черепаха!

І все начебто було зроблено чудово. Правда ж, моє серденько?

— Гей, ви, уважно слухайте мене, — гукнув до них Плямистий Ягуар, — бо це дуже, дуже важливо! Мама сказала мені, що коли я знайду їжака, то мушу кинути його у воду — і він розгорнеться, а коли я зустріну Черепаху, то мушу вдарити її лапою і тоді вишкрібати з панцира. То хто ж тут із вас їжак, а хто Черепаха? Бо сам я, клянусь своїми плямами, не можу цього сказати!

— А ти певен, що саме так навчила тебе мама? — запитав Колючка-Дряпучка-їжак. — Цілком певен? Мабуть, вона казала, що коли тобі доведеться розгортати Черепаху, то слід її спершу кинути в воду, а коли ти захочеш вишкребти їжака, то слід його спершу вдарити лапою.

— А ти певен, що саме так навчала тебе мама? — запитала й собі Повільна-Поважна-Черепаха. — Цілком певен? Мабуть, вона казала, що коли тобі доведеться кидати у воду їжака, то треба спершу підгилити його лапою, а коли трапиться на дорозі

Черепаха, то треба шкрябати її панцир, поки вона розгорнеться.

— Здається мені, що це не зовсім так, — сказав Плямистий Ягуар, але він уже був спантеличений. — Прошу вас, повторіть усе спочатку, тільки не так швидко.

— Коли ти шкрябатимеш лапою воду, то розгорни її їжаком, — сказав Колючка-Дряпучка. — Запам’ятай гарненько, це дуже важливо!

— Але, — докинула Черепаха, — коли ти нашкрябаєш з їжака води, то полий нею Черепаху. Невже тобі не ясно?

— Мені вже плями сверблять од ваших слів, — відповів Плямистий Ягуар. — Та я не потребую ваших порад. Я хочу знати лише одне: хто з вас їжак, а хто Черепаха.

— Ну, цього я тобі не скажу, — відповів Колючка-Дряпучка. — Краще вдар мене лапою, коли тобі так хочеться.

— Ага! — вигукнув Плямистий Ягуар. — Тепер я знаю, що ти Черепаха. Ти думала, я не здогадаюсь? А я здогадався.

Плямистий Ягур блискавично випростав лапу і вдарив нею Колючку-Дряпучку саме тоді, коли той згорнувся в клубок, і, звісно, безліч голок одразу вп’ялись йому в подушечки, які були такі ж м’які, як і на лапах кожної кицьки. Але найгірше було те, що він одкинув Колючку-Дряпучку в кущі аж за дерева, а там було так темно, що Ягуар уже й не міг його знайти. Тоді він засунув поранену лапу в рот, а голки, ясна річ, ще глибше зайшли йому в тіло.

Отямившись трохи від болю, плямистий Ягуар сказав:

— Тепер я знаю, що то була не Черепаха. Але, — і він почухав потилицю здоровою лапою, — але як же дізнатись, що оцей другий звір і є Черепаха?

— Так, так, я і є Черепаха, — сказала Повільна-Поважна. — Твоя матуся дала тобі добру пораду.

Вона казала, що слід мене спершу вдарити лапою, а потім уже вишкрібати з панцира. Ну, спробуй.

— Але хвилину тому ти казала, що вона казала мені не те, — сказав Плямистий Ягуар, висмоктуючи голки з пораненої лапи. — Ти казала, що мама казала мені зовсім інше.

— Гаразд, ти от кажеш, ніби я казала, що мати казала тобі зовсім інше. Але ж це байдужісінько. Бо коли вона казала, що, як ти кажеш, я казала, що вона казала, то це все одно, що я казала, що вона казала. А коли тобі здається, що вона казала, щоб ти розгорнув мене замість того, щоб вкинути в річку, то що ж тут я можу вдіяти? Адже так?