Книга Джунглів - Редьярд Джозеф Кіплінг
Редьярд Кіплінг (1865—1936) – відомий англійський письменник і поет, лауреат Нобелівської премії з літератури. Тривалий час він жив в Індії, захоплювався індійськими сказаннями й переказами, вивчав різні індійські мови. Результатом цього захоплення став найвідоміший з творів письменника – «Книга Джунглів», в якій розповідається про пригоди маленького хлопчика Мауглі, що випадково потрапляє в саме серце дикої природи – джунглі. Його прийняла до себе вовча зграя, а завдяки старанням своїх вихователів – батька-Вовка, ведмедя Балу, пантери Багіри, слона Хатхі – він виростає сильним та хоробрим і перемагає своїх ворогів.
Книга Джунглів (збірник)
З «Першої Книги Джунглів»
Брати Мауглі
Ніч несе на крилах вечірній птах, Кажан вилітає з пітьми. А людей у полоні тримає страх, Бо вільні до ранку ми. Наша влада – з вечора до світання, Коли Зграя в лісі панує. Чуєш поклик? Доброго полювання Всім, хто Закон шанує! Нічна пісня Джунглів
Надвечір жаркого дня в Сіонійських горах батько-Вовк прокинувся після свого денного спочинку, почухався, позіхнув і струсонув обважнілими лапами, щоб розігнати дрімоту. Мати-Вовчиця спала, поклавши свою велику сіру голову на чотирьох вовченят, а вони вовтузилися і тихенько скавуліли, і місяць заглядав у печеру, де жила вовча родина.
– Еге! – сказав батько-Вовк. – Час іти на полювання.
Він хотів було податися з гори у видолинок, аж раптом низькоросла тінь з кошлатим хвостом кинулася на поріг і занила:
– Хай тобі щастить, о Володарю Вовків! Щастя і міцних білих зубів твоїм славним діткам. Нехай вони не забувають, що в цім світі є голодні!
То був шакал, підлий Табакі, – усі вовки Індії зневажають Табакі за те, що він усюди нишпорить, збурює ворожнечу, розносить плітки і збирає покидь на сільському смітнику. І все ж таки вони бояться Табакі, бо він частіше з-поміж інших звірів у джунглях хворіє на сказ, а тоді никає лісом і може вкусити кожного, хто трапиться назустріч. Навіть тигр тікає від ницого скаженого Табакі, бо сказ – це найстрашніше лихо для дикого звіра. У нас цю хворобу називають сказом, а звірі прозвали її «дівані» і тікають від неї.
– Можеш зайти і подивитися сам, – похмуро мовив батько-Вовк. – Немає тут ніякої поживи.
– Для вовка – так, – зігнувся Табакі. – А для такого сіромахи, як я, і обгризений маслак – розкіш. Ми, Гідур-логи – шакали, – харчами не перебираємо.
Він шмигнув у глиб печери, схопив оленячу кістку, на якій лишалося трохи м’яса, і, радий-радісінький, вдоволено захрумав.
– Дякую за частування, – сказав він, облизуючись. – Які гарні, славні діточки! Які в них великі очі! А вони ж іще такі дрібні! Та що це я кажу, – мені слід пам’ятати, що королівські діти змалечку вже як дорослі.
Табакі пречудово знав, що хвалити дітей уголос не годиться – бо так їх можна зурочити, – і тішився, бачачи, як знітилися їхні батько й мати.
Він трохи помовчав, зловтішаючись, що вчинив капость, а потім додав:
– Шер-Хан, Великий Тигр, змінив місце ловів. Цього місяця він полюватиме тут, у горах. Отак він сказав.
Шер-Хан облюбував місцину за двадцять миль звідси, біля річки Вайнганги.
– За яким правом? – гримнув батько-Вовк. – Закон Джунглів забороняє міняти місце ловів без попередження! Він розполохає здобич на багато миль довкола, і що мені робити? Мушу нині полювати за двох.
– Недаремно рідна мати назвала його Лангрі – Кульгавий, – презирливо докинула мати-Вовчиця. – Він змалку кульгає на одну ногу, от і вистежує тільки домашню худобу. Селяни на берегах Вайнганги його ненавидять, а тепер він утік сюди і лихо веде за собою: люди полюватимуть за ним у хащі,
