Як і чому - Редьярд Джозеф Кіплінг
— Колючко-Дряпучко, — сказала Черепаха, добре поснідавши, — я вже зовсім не та, що була вчора. Ото посміюсь я з Плямистого Ягуара!
— Саме про це я і зараз подумав, — сказав Колючка-Дряпучка. — Гадаю, що панцир краще захищає, ніж голки, до того ж я тепер умію ще й плавати. Ото вже здивується Плямистий Ягуар! Ходімо знайдемо його.
Невдовзі вони розшукали Плямистого Ягуара, який і досі панькався з лапою, пораненою вчора об їжака. Плямистий Ягуар так здивувався, що тричі перекинувся через плямистий хвіст, і то ще не міг отямитись.
— Доброго ранку, — сказав Колючка-Дряпучка— Як почуває себе твоя добра матуся?
— Дякую, добре, — сказав Плямистий Ягуар. — Але, пробачте, я не можу пригадати, хто ви такі.
— Ах, який же ти забудько! — сказав Колючка-Дряпучка. — Ще тільки вчорашнього вечора ти хотів вишкребти мене лапою з панцира.
— Але ж у тебе не було ніякого панцира. Були самі лише голки, — здивовано сказав Плямистий Ягуар. — Я ж добре це запам’ятав. Ось поглянь на мою лапу!
— Ти наказав, щоб я плигнула в каламутну річку Амазонку, — сказала Повільна-Поважна. — Чому ж це в тебе так покоротшала пам’ять, що вже сьогодні ти забув моє ім’я?
— А пригадуєш, що тобі говорила твоя мама? — докинув Колючка-Дряпучка. І заспівав:
Миттю згорнеться, а плавати — ніяк,—
То вже, звісно, Черепаха не їжак.
Плавать може, та не згорнеться ніяк,—
То уже не Черепаха, а їжак.
Колючка-Дряпучка-їжачок і Повільна-Поважна-Черепаха згорнулися в клубочки і покотилися швидко-швидко навколо Плямистого Ягуара, аж у того в очах завертілися млиночки.
Тоді він побіг і покликав свою маму.
— Мамо, — сказав він, — сьогодні в наших лісах з’явилося двоє нових звірів, і той, про якого ви казали, що він не вміє плавати, — плаває, той, про якого ви казали, що він не вміє згортатися, — згортається в клубок. І вони порівну поділили між собою голки, а тому в них обох тепер колючий панцир. І вони обоє котилися й котилися, аж у мене в очах завертілися млиночки.
— Синку, синку! — сказала Ягуариха кілька разів, поблажливо помахуючи своїм хвостом. — їжак є їжак і не може бути нічим іншим, а Черепаха є Черепаха і так само не стане нічим іншим.
— Але ж ні, мамо, то не їжак і не Черепаха. Вони обоє схожі і на їжака, й на Черепаху одразу, але я не знаю, як їх звати.
— Дурниці! — сказала Ягуариха-мама. — Кожен звір має своє ім’я. А цих я зватиму Панцирниками, доки не дізнаюсь, хто вони насправді. А поки що дамо їм спокій.
Плямистий Ягуар послухав маму, та й сам був радий не чіпати незнаних тварин. Але найголовніше те, моє серденько, що з того часу й понині всі називають Колючку-Дряпучку-їжака та Повільну-Поважну-Черепаху тільки Панцирниками, і так — по всіх берегах каламутної річки Амазонки.
В інших місцях, звичайно, є і Їжаки й Черепахи (я навіть у себе в садку тримаю цих звірят), але давній рід їхніх предків, що жили на берегах каламутної річки Амазонки, мав панцири з окремих міцних черепашок, що стирчали одна над одною і нагадували всі разом соснову шишку, і з давніх-давен їх називали Панцирниками, і були вони дуже розумні.
Виходить, що все склалося чудово. Правда ж, моє серденько?
На казковій Амазонці
Ще ні разу я не був,
Про Бразілію далеку
Лиш краєчком вуха чув.
А з Ліверпуля, з гавані,
Від рідної землі,
В четвер щотижня в плавання
Рушають кораблі.
Пливуть вони в Бразілію,
Бразілію,
Бразілію.
І з ними, теж в Бразілію,
Так хочеться мені.
Не побачу я ніколи
В наших збіднених лісах
Ні плямистих ягуарів,
Ані дивних черепах.
Аж поки не поїду я
В один із четвергів
У сонячну Бразілію,
До мрійних берегів.
Бразіліє,
Бразіліє,
Жаданий краю мій,
Чи я ж тебе відвідаю,
Поки ще молодий?
ЯК У ВЕРБЛЮДА ВИРІС ГОРБ
А це вже інша казочка, і розповідає вона про те, як Верблюд нажив собі великого горба.
На початку років, коли світ був іще молодий-молодий, а тварини тільки ставали до роботи на Людину, був собі Верблюд. І жив той Верблюд якраз посеред Ревучої Пустелі, бо ж геть не хотів працювати, а до того ще й сам був Ревун. Отож він жував собі там різні цурпалки та гілочки, молочай, полин та колючки, і все — ліниво-ліниво. А коли хто озивався до нього, він лише гиркав — «Грррб!» Отак тобі — «Грррб!» і більше нічого.
От понеділкового ранку приходить до нього Кінь з сідлом на спині й вудилами в роті та й каже:
— Гей, Верблюде, чуєш, Верблюде, ходи й вози разом з нами!
А Верблюд огризнувся:
— Грррб!
Кінь пішов геть і розповів про це Людині.
От наступного ранку приходить до нього Пес із палицею в зубах та й каже:
— Гей, Верблюде, чуєш, Верблюде, ходи, й служи, і носи разом з нами!
— Грррб!.. — огризнувся Верблюд.
Пес пішов геть і розповів про це Людині.
От уже третього ранку приходить до нього Віл з ярмом на шиї та й каже:
— Гей, Верблюде, чуєш, Верблюде, ходи й ори поле разом із нами!
— Грррб!.. — огризнувся Верблюд.
Віл пішов геть і розповів про це Людині.
Під кінець третього дня покликала Людина Коня, Пса та Вола і сказала:
— Троє, чуєте, Троє, мені дуже шкода вас (та ще в час, коли світ отакий молодий-молодий), але отой Гиркун з Пустелі не може працювати, а то б він був зараз тут. Отож я хочу дати йому спокій, зате ви маєте робити й за нього!
Це страшенно обурило Трьох (та ще в час, коли світ отакий молодий-молодий), і вони забігли аж на край Пустелі, й зібрали там віче-раду чи сходку-на-раду. А Верблюд підійшов і, вкрай ліниво пережовуючи кущ молочаю, почав сміятися з них. Потім гаркнув своє «Грррб!..» і знову подався геть.
Аж тут пролітав поблизу Джин, володар усіх пустель, загорнувшись у хмару куряви (джини завжди так подорожують, бо вони чародії), тай зупинився повічувати-посходкувати з Трьома.
— О Джине всіх Пустель, — сказав Кінь, — чи справедливо це, щоб хтось лінувався, коли світ ще такий молодий-молодий?
— Звісно, ні,— відповів Джин.
— Так от, — вів далі Кінь, — є такий звір з довгою шиєю та довгими ногами посеред твоєї Ревучої Пустелі (і сам він Ревун), що й за холодну воду не брався від понеділкового ранку. Він не