Як і чому - Редьярд Джозеф Кіплінг

— Ти — Кішка, що гуляє, як сама собі знає, і всі місця однакові для тебе. Ти не друг нам і не помічник. Ти сама це щойно сказала. Ну, то йди і гуляй, як сама собі знаєш і де собі хочеш.

Кішка прикинулась ображеною і сказала:

— Чи значить це, що я ніколи не увійду до вас у Печеру? Що мені ніколи не доведеться погрітися біля вогню? Що ти ніколи не напоїш мене теплим білим молоком? Ти дуже мудра й дуже вродлива, Жінко. Тобі не личить навіть до Кішки ставитись так суворо.

Жінка сказала:

— Я знала, що я мудра, але не знала, що я вродлива. Давай домовимось так. Якщо почуєш, що я хоч раз похвалю тебе, ти можеш увійти в Печеру.

— А якщо ти і вдруге похвалиш мене? — спитала Кішка.

— Ну, такого не буде, — сказала Жінка. — Але почувши, що я похвалила тебе і вдруге, — ти можеш сісти біля вогню в Печері.

— А коли і втрете ти мене похвалиш? — спитала Кішка.

— Оцього вже зовсім ніколи не буде, — сказала Жінка. — Та якщо я похвалю тебе і втретє, ти можеш пити тепле біле молоко тричі на день — завжди, завжди і завжди.

Тоді Кішка вигнула спину й сказала:

— Хай шкура при вході в Печеру, і Вогонь, що палає в Печері, і Глечики з молоком, що стоять біля Вогню, запам’ятають ці слова мого Ворога й Дружини мого Ворога!

І пішла Кішка геть через Дикі Дрімучі Ліси, помахуючи своїм диким хвостом і розгулюючи в своїй дикій самотності.

Того вечора, коли повернулися з полювання Чоловік, Пес та Кінь, Жінка не сказала їм, яку умову склала вона з Кішкою, бо дуже боялась, що ця умова їм не сподобається.

А Кішка йшла собі все далі й далі, і сховалась у Диких Дрімучих Лісах, і довго там гуляла в своїй дикій самотності, аж доки Жінка зовсім за неї забула.

Тільки Кажан — маленький Кажан, що висів у Печері під стелею вниз головою, — знав, де сховалася Кішка. І кожної ночі він літав до Кішки й розповідав їй усі новини.

І от одного вечора Кажан сказав:

— У Печері з’явилось Дитя. Воно зовсім маленьке, рожеве, товстеньке і крихітне-крихітне. Жінка страшенно любить його.

— Еге, — муркнула Кішка, слухаючи все те дуже уважно, — а що подобається самому маляті?

— Йому подобається все м’якеньке й пухнасте, все те, що лоскоче, — сказав Кажан. — Воно любить тримати в руках що-небудь тепле, коли лягає спати. Воно любить, коли з ним граються. Йому все де страшенно подобається.

— Так, — муркнула Кішка, слухаючи ще уважніше, — отже, настав мій час.

Наступного вечора Кішка пройшла через Дикі Дрімучі Ліси і ховалась до ранку біля самісінької Печери, поки Чоловік, Пес та Кінь вирушили на полювання. Жінка поралась по господарству, варила їсти, а маленьке Дитя плакало й відривало її від роботи. Жінка винесла його з Печери й дала йому жменю камінців на забавку. Та Дитя не вгавало. Тоді Кішка простягла свою пухкеньку лапу і погладила Дитя по щоці, і воно заспокоїлось. Кішка потерлась об його повненькі колінця й полоскотала хвостом йому шийку. І Дитя засміялось. Жінка почула цей сміх і теж усміхнулась.

Тоді Кажан — отой маленький Кажан, що висів у Печері під стелею вниз головою, — сказав:

— О Господине моя, Дружино мого Господаря і Мати Сина мого Господаря, Дикий Звір з Диких Лісів дуже гарно бавиться з твоїм Дитям.

— Дякую тому Дикому Звірові, хто б він не був, — сказала Жінка, розгинаючи спину. — Сьогодні в мене багато роботи, і він зробив мені послугу.

Тієї ж хвилини й секунди, моє серденько, суха коняча шкура, що висіла при вході в Печеру хвостом донизу — шшшр! — зашелестіла і впала на землю, бо вона пам’ятала про умову, яку склала Жінка з Кішкою. А коли Жінка підійшла, щоб підняти шкуру — ой лишенько! — Кішка вже розляглася в Печері, мов пані.

— О мій Вороже, Дружино мого Ворога і Мати Сина мого Ворога, — сказала Кішка, — це я. Ти один раз похвалила мене, і тепер я можу сидіти в твоїй Печері завжди, завжди й завжди. Але все ж таки я — Кішка, що гуляє, як сама собі знає, і всі місця однакові для мене.

Жінка дуже розгнівалась і, надувши губи, взяла кужеля й сіла прясти.

Але Дитя знову зайшлося плачем, бо Кішка пішла від нього, і Жінка не могла його вгомонити: воно пручалося, брикалось і все аж посиніло.

— О мій Вороже, Дружино мого Ворога і Маті Сина мого Ворога, — сказала Кішка, — візьми нитку прядива, що ти прядеш, прив’яжи до неї веретенце і потягни по долівці. Я покажу тобі такі чари, що твоє Дитя засміється ще голосніше, ніж зараз плаче.

— Гаразд, послухаюсь тебе, — відповіла Жінка, — бо сама я вже й не знаю, що робити. Але я не буду тобі за це дякувати.

Вона прив’язала до нитки прядива маленьке глиняне веретенце і покотила його по долівці, а Кішка за ним, і штурхала його лапами, і перекидалася сама через голову, і підкидала його собі на спину, і ловила пазурами, й удавала, що загубила його, а потім знову наскакувала на нього, і невдовзі Дитя так голосно засміялось, як голосно до того плакало. Воно полізло за Кішкою, вовтузилося з нею по всій Печері, аж поки втомилося та й задрімало, тримаючи Кішку в обіймах.

— Тепер, — сказала Кішка, — я заспіваю Маляті пісеньку, щоб воно поспало зайву часинку.

І вона почала муркотіти, спочатку голосно, а потім тихше, потім знов голосніше і знову тихесенько, і хлопчик міцно заснув.

Жінка подивилась на Дитя і на Кішку, усміхнулася і сказала:

— Чудово ж ти його заколисала. Не перечу, ти дуже розумна, Кішко.

Тієї ж хвилини й секунди, моє серденько, дим од вогнища — пафф! — та й заповнив Печеру густою хмарою до самої стелі, бо Вогонь пам’ятав про ту умову, що її склала Жінка з Кішкою.

А коли дим вийшов і прояснилося — ой лишенько! — Кішка вже сиділа біля вогню і задоволено мружила очі.

— О мій Вороже, Дружино мого Ворога і Мати Сина мого Ворога, — сказала Кішка, — це я. Ти вдруге похвалила мене, і тепер я можу сидіти в твоїй Печері біля вогню і грітися завжди, завжди і завжди. Але все ж таки я — Кішка, що гуляє, як сама собі знає, і всі місця однакові для мене.

Жінка дуже й дуже розгнівалась. Вона розплела свою довгу косу, підклала хмизу