Як і чому - Редьярд Джозеф Кіплінг

Мчить вона, вигнувши спину.

І вже аж до ранку (нечувана річ!)

Бігає десь це ледащо,

А Бінкі хропе біля мене всю ніч,

Отже, він друг мій найкращий.

ЯК БУЛО НАПИСАНО ПЕРШОГО ЛИСТА

Колись дуже давно, ще в незапам’ятні часи, жив на світі доісторичний чоловік. То був не ют, і не англ, і навіть не дравід, серденько моє, хоч він міг бути і ютом, і англом, і навіть дравідом. Але це байдуже. Він був просто первісним чоловіком, і жив печерно в первісній Печері, і майже не носив одягу, і не вмів ні читати, ні писати, та ще й не хотів цього вміти, і коли не бував голодний, то почувався цілком щасливо. Звали того чоловіка Тегумай Бопсулай, що означало: «Чоловік-який-спершу-зважає-а-потім-ступає», але ми, серденько моє, зватимемо його просто Тегумай — так коротше.

І була в нього дружина, яку звали Тешумай Тевіндроу, що означало: «Жінка-яка-спершу-питає-а-потім-зважає», але ми, серденько моє, зватимемо її просто Тешумай — так буде коротше.

І була в нього мала донечка, на ім’я Теффімай Металлумай, що означало: «Маленька-пустунка-яка-заслуговує-шльопанців», але я її зватиму просто Теффі.

Дуже любив свою донечку Тегумай Бопсулай, так само дуже любила її мама — Тешумай Тевіндроу, а тому й шльопали її куди рідше, ніж вона того заслуговувала, й усі троє жили дуже щасливо.

Як тільки Теффі навчилася тупцяти ніжками, вона всюди почала ходити із своїм татом Тегумаєм, і часом вони не поверталися додому в свою Печеру, аж поки їх не заганяв туди голод, і тоді Тешумай Тевіндроу казала:

— Де ж це вас обох носило? Ач, як замурзались! Їй-право, Тегумай, ти нітрішечки не кращий за мою Теффі.

Ну, а тепер наставляй вуха і слухай!

Одного дня Тегумай Бопсулай пішов через Боброве болото на річку Вагай набити остенем коропів на обід, і Теффі теж пішла разом з ним. Остень у Те-гумая був дерев’яний, з акулячим зубом на кінці, і не встиг Тегумай убити хоча б одну рибину, як ненароком зламав його, надто сильно вдаривши об дно ріки. Вони зайшли дуже далеко від дому (і, звісно, прихопили з собою сніданок у маленькій торбинці), а Тегумай забув узяти запасного остеня.

— От тобі й риба! — сказав Тегумай. — Півдня доведеться згаяти, щоб полагодити остень.

— А вдома лишився твій великий остень, — сказала Теффі.— Дозволь, я збігаю в Печеру й візьму його в мами.

— Це надто далеко для твоїх малих товстеньких ніжок, — відповів Тегумай. — До того ж ти можеш провалитися в болото й потонути. Обійдемося як-небудь.

Він сів, витяг маленьку шкіряну торбинку, наповнену оленячими жилами, ремінцями, кавалочками воску та шматочками смоли, і заходився лагодити остень. Теффі й собі присіла, опустила ногу у воду, підперла рученятами щічки і глибоко замислилась.

Згодом вона сказала:

— Слухай, татку, правда ж, це свинське діло, що ми з тобою не вміємо писати? От коли б уміли, то послали б зараз листа, і нам принесли б нового остеня.

— Теффі,— відповів Тегумай, — скільки я вже тобі казав, щоб ти говорила культурніше. «Свинське діло» — то некультурний вираз, хоч було б справді дуже непогано, коли б ми могли, як ти кажеш, написати додому.

Саме в цей час понад річкою проходив Незнайомець, але він був з племені Тівора, що жило далеко звідси, й не розумів жодного слова з мови племені Тегумая. Він зупинився на березі й усміхнувся до Теффі, бо вдома в нього теж була маленька донечка.

Тегумай витяг із своєї торбинки міток оленячих сухожиль і взявся зв’язувати остень.

— Підійди ближче, — сказала Теффі.— Ти знаєш, де живе моя мама?

Але Незнайомець сказав лише «Ам!»— він же був, як ти знаєш, з племені Тівора.

— От недогадливий! — крикнула Теффі і навіть тупнула ніжкою, бо побачила табунець великих коропів, що плив проти течії саме тоді, як тато не міг ужити свого остеня.

— Не чіпляйся до дорослих, — сказав Тегумай.

— Я не чіпляюсь, — відповіла Теффі.— Я тільки хочу, щоб він зробив те, що я хочу, а він не хоче мене зрозуміти.

— Ну, то не заважай мені,— сказав Тегумай, затягуючи оленячі сухожилля і притримуючи їх кінчики зубами.

Незнайомець — а це був справжній Тіворець — сів на траву, і Теффі показала йому, що робить її татусь.

Незнайомець подумав:

«Яке дивне дівча. Тупає на мене ніжкою і робить мені гримаси. Мабуть, це донечка отого благородного Вождя, такого великого, що він навіть не звертає на мене уваги».

І він усміхнувся ще привітніше.

— Слухай, — сказала Теффі,— я хочу, щоб ти пішов до моєї мами, бо в тебе ноги довші за мої, і ти не провалишся в Боброве болото. Ти попросиш татового остеня, отого, що з чорним держаком, — він висить у нас над вогнищем.

Незнайомець (а це ж був Тіворець) подумав: «Дивна, дуже дивна дівчинка! Вона розмахує рученятами й кричить на мене, але я не розумію жодного слова з того, що вона каже. Однак я дуже боюсь, що отой гордівливий Вождь — Чоловік-що-обертається-до-гостя-спиною — розгнівається, якщо я не здогадаюсь, чого вона хоче».

Він підвівся, одірвав від берези великий гладенький шматок кори і дав його Теффі. Цим він хотів сказати, серденько моє, що в душі у нього немає нічого лихого і що серце його чисте, як біла березова кора. Але Теффі не так його зрозуміла.

— О! — вигукнула вона. — Тепер мені ясно. Ти хочеш знати, де живе моя мама? Звичайно, я не вмію писати, але я вмію малювати картинки, коли в мене є що-небудь гостре. Будь ласка, позич мені оцей акулячий зуб з твого намиста!

Незнайомець (а це ж був Тіворець) нічого не відповів, і Теффі сама шарпнула його чудове намисто з черепашок, зерен та акулячого зуба.

Незнайомець (а це ж був Тіворець) подумав:

«Це дуже, дуже й дуже дивна дівчинка! Акул я чий зуб на моєму намисті — зачарований, і мені завжди казали, що коли хтось торкнеться до нього без мого дозволу, то одразу ж розпухне чи лусне. Але ж ця дівчинка не розпухає і не лускає, і отой поважний Вождь — Чоловік-що-дуже-зайнятий-своєю-справою досі мене не помічає і, здається, не боїться, що дівчинка може розпухнути й луснути. Краще я буду ще чемніший».

Він дав Теффі акулячий зуб, а вона лягла на животик, задерла ніжки, як роблять деякі діти, що збираються малювати, лежачи на підлозі, і сказала: — Я намалюю тобі