Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт

— Правда, чудово?

Тато ледь кивнув. Він пильно дивився на свого нерухомого поплавця. Не пройшло й півгодини, як я впіймав ще маленького окунця, дві плітки і лина. А тато не зловив нічого. Він все частіше витягав свою вудку і уважно оглядав, ніби щось там було не так. Але все було в порядку. Нарешті, клюнуло і в нього.

— Підсікай! — крикнув я.

— Ні, — заперечив тато. — Я дам їй краще вхопитись. Тоді буде певніше.

— Зірветься! — не вгамовувався я. — Підсікай!

Тато смикнув, але вудлище не зігнулось. Рибина, завдовжки з палець, затріпотіла на гачку. Я зареготався, а тато сердито зиркнув, на мене. Одразу після цього я впіймав ще рибину, втричі більшу за татову. Я хотів знову закинути вудку, і тато теж розмахнувся. Волосіні заплуталися. Півгодини морочилися ми з ними, перш ніж знову змогли закинути.

Тато гнівався:

— Краще б ти залишився вдома!

А я казав:

— Але ж до мене йде найкраща риба!

І тато замовкав.

Потім я ще впіймав окуня і дві плітки, а тато знову нічого.

— Ану, давай поміняємося місцями. Переходь! — запропонував він. Мені не хотілося.

— Ти мені тільки рибу розженеш, — пробурчав я, але послухався.

Коли ми мінялися місцями, я підсковзнувся. Човен сильно захитався, і я випустив з рук вудку, її вмить однесло течією геть. Татові довелося відв'язати човна, щоб дістати мою вудку. Він знову дуже розсердився, але сказав тільки:

— Рибалці край. Ми розігнали всю рибу.

Тоді ми попливли в очерети і знову закинули вудки. Тато попрохав мене:

— Поглядай на мою вудку, а я налаштую спінінг.

Гаразд. Поглядаю на його вудку. Аж раптом клюнуло. Я смикнув, але вудка й не зворухнулася. Здавалося, гачок зачепився за дно. На допомогу мені прийшов тато з підсакою. Витягли ми коропа — фунтів зо два було в ньому, не менше.

— Це я впіймав, — кажу татові.

А він не погоджується:

— Але ж моя вудка!

Справді, чий же це короп? Чи мій, бо я його впіймав, чи татів, адже на його вудку? Ми так і не дійшли згоди. Посиділи ще трохи, але більше нічого не ловилося. Стало жарко. Знічев'я вирішив я дати своїм рибинам імена. Коропа назвав Юмбо, великого окуня — Максом, а пліток — Анною і Петрою. А тато тим часом змотав вудки і запропонував:

— Ану, берись за весла. Тільки веслуй поволі. Сподіваюся, впораєшся. А я закидатиму спінінг — може, впіймаю щуку.

Він узяв маленьку вудочку з котушкою і причепив до неї блискучу металеву рибинку. Яка смішна наживка!

— Це ж як? — поцікавився я. — Зовсім без черв'яка? Невже щука така дурна, що схопить цей шмат бляхи?

Тато взявся за голову.

— Ой леле! Кого я взяв на рибалку! Це ж блешня.

Але щуку, мабуть, нелегко ошукати. Я веслував, тато закидав, та ніщо не чіплялось. Раптом тато крикнув:

— Альфонсе, зупинимось тут.

Але човен плив собі далі — я ніяк не міг його зупинити. Тато стояв на кормі. Вудлище нап'ялося, ніби лук.

— Назад! — крикнув він. — Ти ж порвеш мені всі снасті.

Але як подати назад, я не знав і геть розгубився. Одне весло вислизнуло у мене з руки і попливло. Я нахилився, щоб дістати його, і впустив друге весло. Волосінь у татової вудки перервалась, і наш човен загойдався на хвилях.

— Що робити? — спитав я тата. — У нас тепер нема жодного весла!

Тато тільки сумно кивнув. Чим же веслувати?

— Може, руками? — запропонував я.

Ми спробували веслувати руками. Виходило дуже повільно. Тато мовчав. Я хотів був утішити його:

— Зате ми наловили такої гарної риби.

Але тато навіть не поглянув на мене.

Тільки десь о другій годині нас узяв на буксир якийсь рибалка, що саме пропливав мимо, і він дотяг нас до берега. Ми прив'язали човна і пішли шукати весла. Заради тих весел нам довелось обійти майже все озеро. Проблукали три години. Нарешті наша згуба знайшлася на другому боці озера в очереті.

Я роззувся, скинув шкарпетки і побрів у воду по весла. Тато взяв одне весло на плече, я — інше. Я крокував попереду, тато за мною. Назад ішли швидше. Дорогою я склав і тут-таки проспівав пісеньку про нашу рибалку:

Ловлю-ловлю, тягаю

І спритно підсікаю

Пліток та окунів,

Линів та коропів.

Рибинка є і в тата,

Що я поміг піймати.

— Припини свою дурну пісню! — гримнув на мене тато.

І чого моя пісенька йому не сподобалася?

— Тут же нема риби, щоб я її наполохав, — відказав я.

Далі я зробив цікаве відкриття. Наче якийсь кумедний сірий дзвоник приліпився до стовбура дерева. Що воно могло бути? Я колупнув того дзвоника веслом. Ми й не зогляділись, як навколо нас загуло. Звідки мені було знати, що то осине гніздо? Тато став відмахуватися на всі боки веслом, але це не допомогло. Тоді я кинувся навтікача, тато за мною.

Ми ще легко відбулися. Одна оса вжалила мене в ногу, а татові дісталось у праву щоку. Відразу ж після цієї пригоди з осами поїхали ми додому. Всю дорогу тато мовчав. На кожній зупинці ми вискакували з поїзда і бігали примочувати вжалені місця.