Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт

Саме тоді, коли я виміняв картини і трибочки, у наш клас прийшов Юліус. Він приїхав із своїми батьками з Рудних гір. Юліус розмовляв якось кумедно, зате чудово різьбив по дереву. Ми не повірили йому, коли він показав нам деякі речі й сказав, що зробив їх сам. Я сказав:

— Ні, ні! Ти купив їх у магазині, у відділі подарунків. Там завжди стоять баранці та олені.

Наступного дня Юліус приніс у школу ножа, шматок дерева і після уроків у нас на очах вирізав чудову фігурку собачки. Нам фігурка дуже сподобалась, і ми всі захопилися різьбою. Але у мене не було ножа. Я довго шукав, у кого б виміняти складаного ножика, аж поки знайшов охочого у восьмому класі. Я дав йому за ножика сорок картинок від сигаретних коробок, усі трибочки, дві струни від мандоліни, велику нитку для паперового змія і три свої найкращі кольорові олівці. Щоправда, виміняний ножик не дуже подобався мені. Одне лезо пощерблене, друге іржаве і весь він був якийсь пошкрябаний. Але ж ножик був украй потрібен мені. Я взяв його і поспішив геть, поки хлопець не передумав. Вдома я назбирав цурпалків і заходився вирізувати. Мама сварилася, бо по всій кімнаті валялися скалки та стружки. Але тато сказав їй увечері:

— Хай працює — це тренує руки й очі.

Він оглянув мою роботу і висловив припущення, що це може бути свиня чи бочка з вухами. Насправді то була козуля, і я сердився, що він того не помічав.

Потім тато взяв у мене ножика, оглянув його з усіх боків і сказав:

— Оце такий став той ножик, що я подарував тобі? Він же в тебе зовсім недавно, а здається, ніби його знайшли в кургані під час розкопок.

Що я міг сказати? Я вдавав, ніби з ножем нічого не сталось, а тим часом думав, що б його відповісти. Раптом ніж наче обпік мені руку. Краще б я викинув його — адже це був мій ножик! Серед численних подряпин я розгледів на ньому дрібненькі літери «А» і «Ц». Отак мій ножик знову повернувся до мене.

— Що ти з ним зробив? — запитав тато, і я з острахом помітив зморшку у нього на лобі. На щастя, в цю мить зайшов наш сусіда і запросив батьків на телевізор, а я тим часом хутко заховав ножика в кишеню.

Більше я вже не вирізую. Кому ж тепер поміняти цього ножика на ракетку для настільного теніса? Я так хочу стати чемпіоном нашого класу з теніса!

Коли тато й мама сказали, що на осінні канікули пошлють мене в село до дядька Тео, я невимовно зрадів. Адже я ніколи не був у селі і, крім папуги Чистуна, не бачив жодної свійської тварини.

Вперше мені дозволили самому їхати поїздом, та ще й цілі чотири години. На жаль, не обійшлося й без прикрощів. Коли я з вікна поїзда махав татові й мамі хустинкою, вітер вирвав її у мене з рук. Незабаром у мене потекло з носа, і я не знав, чим собі зарадити. Спробував рукавом. Воно б нічого, та це не сподобалося жінці, що сиділа навпроти. Тоді я спробував шморгати. Це стурбувало чоловіка, що сидів поруч мене. Отож я просто облишив носа — хай тече. Тоді провідник сказав:

— Хлопче, хіба ти не бачиш, що в тебе тече з носа? Ти ж не мала дитина!

Дядько Тео зустрів мене і повів через усе село. Найдужче мені сподобався кооперативний корівник. Він був чистий і світлий. Тільки сталася тут зі мною пригода. Я стояв у проході між коровами і тримався за дядька Тео. Я хотів дізнатись, як дояться корови, бо на техніці не знався. Раптом щось тепле й мокре тернуло мене по литці. З переляку я закричав, спіткнувся і впав у годівницю. І тут я побачив над собою мокрі коров'ячі морди, що дихали мені просто в обличчя.

— Дядьку Тео, допоможіть! Вони кусаються! — зарепетував я.

Але дядько Тео та інші селяни, що стояли поруч, тільки надривали животи зо сміху.

— Корова лизнула язиком, а він — у годівницю… Корови кусаються… Ха-ха-ха…

Лютий скочив я на ноги і зарікся робити надалі щось таке, над чим могли б посміятися селяни. Мені кортіло показати їм, що я за молодець. І коли наступного дня (дивно, як швидко розповсюджуються чутки в такому маленькому селі) діти гукали мені вслід: «Чи бачили дивака — злякався коров'ячого язика!», я подумав собі: «Ви ще побачите, який я». Через кілька днів трапилася чудова нагода показати себе. Тітка Марта, дружина дядька Тео, дала мені великого голубого емальованого бідончика з кавою і корзинку з їжею — обід для дядька. Все це я мав однести дядькові Тео в поле.

— Він на картоплі за березовим гайком, — сказала тітка Марта.

Я нічогісінько не зрозумів. Як це дядько Тео може бути на картоплі?

— Він копає картоплю, — пояснила тітка Марта. — Второпав?

Я кивнув, але й це пояснення здалося мені кумедним. У нас же тільки діти копають, і то пісочок. Картоплю ж треба збирати. Тітка Марта розказала мені, як потрапити на поле, і я рушив. Вийшов із села і подався вздовж вигону; далеченько обійшов корів, добре пам'ятаючи пригоду в корівнику, і незабаром прийшов до лісу. Тут було чудово, але я згадав про диких кабанів, і мені стало моторошно. Вепри такі небезпечні! Тож я весь час пильнував, щоб поблизу було дерево, на яке можна було б швидко видряпатися, коли б з'явився кабан.

Все було гаразд, але зненацька щось зашелестіло в кущах. Я кинувся до старої сосни і подерся на неї.