Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт

Додому прибули не пізно. Мама дуже зраділа.

— Коли тато їздить сам, він ніколи не повертається так рано, — сказала мама.

Тато лише кивнув, тримаючись за щоку, а я пошкандибав на кухню і переможно висипав рибу.

— Що ти на це скажеш? — спитав я маму, піднявши коропа Юмбо.

— Чудово! — захоплено сказала мама. — Пощастило ж татові!

— Та це я все сам наловив, — заперечив я.

Тато тільки махнув рукою і ліг на канапу. Мамі довелося прикласти йому до щоки глину з оцтом.

— Наступної неділі знову поїдете на рибалку? — поцікавилася вона.

Тато заперечливо похитав головою.

— Ви ж стільки наловили цього разу! — не розуміла мама.

— Не в тому справа, — якось невиразно пробурмотів тато і затулився газетою.

Наспівуючи свою пісеньку, я пошкутильгав надвір, щоб розповісти хлопцям про рибалку. Тепер я рибалив би щонеділі. Це ж так чудово — ходити на рибалку!

Скільки всього доводиться мені терпіти! Але найгірше для мене — це ходити в гості. Мені стає погано, вже коли мама каже:

— Не плануйте нічого на неділю. Поїдемо до тітки Анни.

Тітка Анна хороша — для мене у неї завжди є цукерки. Але всі приготування — вони просто жахливі. В таких випадках мама дуже нервує, безперестанку повчає нас із татом, як слід поводитися в гостях.

Якось тато одержав поштову листівку. Він зрадів і загукав до мене:

— Альфонсе, мій шкільний товариш запрошує нас до себе в гості на цю неділю. Ти ж його знаєш — ми з ним зустрілись, коли вправлялися в стрибках головою вниз.

Звісно ж, я пам'ятав його. Однак мені не дуже хотілося йти до нього в гості, бо я передчував, що від цього походу будуть самі прикрощі.

Настала неділя. Мама одягла мене в синій матроський костюм. Не люблю я такого вбрання — на ньому ж видно кожну пушинку. Тепер мушу стояти, мов пам'ятник, і пильнувати, щоб ніде на костюмі не з'явилася пляма — привід мамі посварити мене. До костюма та ще білі гольфи. Не встигнеш повернутись сюди-туди, як ті гольфи вже чорні, і знову мама сердиться.

— Що ти робиш, Альфонсе, коли заходиш до чужого помешкання? — запитала мама.

— Ну, вітаюся, — здивовано відповів я.

— Ні, ти чекаєш, поки дорослі подадуть тобі руку, і лише тоді кажеш: «Добрий день». А взагалі, ти не повинен говорити, коли говорять дорослі.

Я кивнув і подумав: почалися готування.

Мама запитувала далі:

— А що після того, як привітаєшся?

— Ну, тоді сяду і буду їсти.

А то ж як іще?

— Зовсім не те, — заперечила мама. — Даси дядькові Альфреду руку й низько вклонишся.

— Не буду кланятись, — відказав я.

— Хлопець має рацію, — втрутився тато, що вже добрих півгодини морочився з краваткою — у нього ніяк не виходив вузол. Щоб я коли почепив собі отаке на шию!..

— Ось ти не носиш краватки, а сьогодні вдягаєш, бо ми йдемо в гості, — сказала мама. — І Альфонс не кланяється щодня, а в чужих людей кланяється!

Ми з татом замовкли. Коли мама готується йти в гості, їй не можна перечити, бо вона відразу починає сердитись.

До дядька Альфреда ми їхали трамваєм. За всю дорогу я не зміг навіть у вікно виглянути, бо мама безугавно повчала:

— Всього їж потроху. Не бери пирога руками. Для цього є ложка. Не вибирай собі найкращий шматок, бо це управляє погане враження на людей.

Я тихенько заперечив:

— Поганого шматка я теж не їстиму.

І так усю дорогу.

Татів шкільний товариш живе в гарному будинку, що стоїть у великому парку. Дорослі віталися довго. Тато відрекомендував маму, дядько Альфред — свою дружину. Тоді настала моя черга. Дорослі знайомилися і весь час приказували:

— Як справи?.. Чи добре доїхали?.. Чудова погода… роздягайтеся…

Я міркував, чи й мені треба щось сказати. Мені хотілося запитати, чи доброго пирога вони спекли, але вирішив промовчати. Дядько Альфред потис мені руку.

— Ну, моя торпедо, виходить у тебе тепер стрибок головою вниз?

Я пригадав, як ми з татом вправлялися в стрибках головою вниз, і забув про уклін. Як подивилася на мене мама! Уклін дружині дядька Альфреда вийшов чудовий.

Раптом я помітив, що тут є ще й дівчинка. Це була донька дядька Альфреда. її звали Ільза. Ми мусили теж подати одне одному руки. Як того хотіла мама, я зробив низький уклін. Однак я не помітив, що при цьому Ільза ледь-ледь присіла. В той час, коли я нахиляв голову, Ільза саме випростувалася. І ми стукнулися головами. Було дуже боляче. Ільза заплакала. Моя мама геть знітилася. Мої та Ільзині батьки стали взаємно вибачатися. Ніхто на нас не дивився, тож Ільза показала мені язик, а я їй — кулак.

Потім ми зайшли до кімнати. На столі було повно всякої всячини, але я відразу ж прикипів поглядом до чудового пирога. Я не витримав і прицмокнув язиком, а мама пильно подивилася на мене.

Всі посідали. Я зрадів, що не було ніяких ложок, взяв чималий шмат пирога з начинкою і відкусив стільки, що не міг і язиком повернути. Раптом я відчув, що хтось наступив мені на ногу. «Еге,