Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт

Того ранку я одягався швидко, бо встав трохи пізніше, ніж звичайно. Раптом я помітив павука — він біг по ковдрі. Я натяг сорочку на голову і гукнув:

— Мамо, мерщій іди сюди з віником! Тут павук! Вимети, мамо!

Я знаю, що мама не терпить павуків і завжди воює з ними. З кухні долинув мамин голос:

— Ото лихо! Побачиш уранці павука — бути прикрощам!

Вона тут таки прибігла з віником у руці й вимела павука геть.

Я швидко одягся і вже зашнуровував черевики. Коли це лусь! — перервався шнурок. На одній нозі я поскакав до мами на кухню. Вона знайшла мені нового шнурка і сказала:

— Це ж через того павучиська, правда, Альфонсе?

Коли пані Еке зробила мені в класі зауваження, що я запізнився (звідки їй було знати про мою пригоду з шнурком?), я згадав павука і вирішив сьогодні пильнувати як ніколи. Згодом пані Еке викликала мене до дошки — розказати домашнє завдання. «Красненько дякую, павуче», — розлютився я.

А що я ніяк не міг викинути з голови того павука, то весь час затинався, відповідаючи на питання, і одержав слабеньку «трієчку» та ще одне зауваження від учительки. Але це було ще не все. На уроці німецької мови нам повернули вчорашній диктант. У мене знову була слабенька «трійка», бо я забув поставити три коми і в двох словах пропустив по літері.

На уроці фізкультури у мене не вийшла вправа на турніку.

— Клятий павук! — сердито пробурмотів я, викинув ноги вперед і напружив м'язи живота. Але це не допомогло. Вправа не вийшла. Наші спортсмени сміялися наді мною. Забули, що я плаваю краще за них, а ще я чудово стрибаю у воду головою вниз. І, як на те, на уроці праці я врізав собі пальця.

Як же я зрадів, коли скінчились уроки! Так зрадів, що навіть забув сказати «до побачення» пані Еке, коли ми йшли додому.

— Ціттербаке, ти став нечемний. Не кажеш «до побачення» і навіть шапки не скидаєш.

— Старий отруйний павук, — буркнув я.

— Ти щось сказав? — сердито запитала вчителька.

Я почервонів. Звісно ж, я мав на увазі не її, а того клятого павука, що з самого ранку приносить мені самі невдачі.

— Ні, ні, — пролепетав я, — просто я вас не помітив. Будь ласка, вибачте.

І я скинув шапку. З неї посипалися шматочки паперу — певно, Ервін підклав. Він мастак на такі речі.

Я вирішив сьогодні не виходити з дому, щоб не дати павукові нагоди ще якось дозолити мені. Однак мама послала мене в магазин, і я загубив дрібні гроші — 34 пфеніги. А коли повернувся, мама почала вичитувати мені:

— Ти, Альфонсе, мов маленький. Вже он який виріс, а покластися на тебе не можна.

Я заперечив:

— До чого тут я? Ти ж сама казала, що павук…

Та мама й знати нічого не хотіла:

— Ти просто неуважний, і павук тут зовсім не винний. Отож, не виправдовуйся!

Я вийшов у двір погуляти, бо дома ж самі прикрощі. Хлопці з нашої вулиці грали в футбол із командою із сусідньої вулиці. Ми програли з рахунком 18:7. Всі казали, що найслабшими гравцями були воротар і я. Воно й правда, адже я весь час думав про того павука. І як тільки він міг принести мені стільки невдач за один день! І я сказав товаришам по команді:

— Сьогодні вранці я побачив павука. Це все через нього.

Але хлопці не зрозуміли мене, вилучили з нападу, і я пішов геть.

Увечері тато помітив, що у мене поганий настрій, і запитав:

— Що скоїлось, Альфонсе? Неприємності у школі?

Я кивнув:

— Так, неприємності.

І я розповів про все, що сталося протягом дня. Але тато не хотів нічого й чути:

— Ти погано підготувався і був неуважний. Ось де причина. А та вправа на турніку у мене теж ніколи не виходила.

Те, що вправа не виходила у тата, втішило мене, але я залишився при своїй думці: все було через того павука.

Тато розсердився:

— Невже, Альфонсе, ти серйозно віриш у ці дурниці?

А потім звернувся до мами:

— Це ти, Луїзо, збила хлопця з пантелику тим павуком?

Мама сказала, що павук — то не дурниці.

Тато сказав, все це дурні забобони. Він так розхвилювався, що перекинув солянку.

— Тепер напевно будуть неприємності, — тихо мовила мама.

— Оце ж вони й є, - відказав тато.

Я кивнув:

— Ми програли в футбол. У цьому винний павук, а також розсипана сіль.

Ми ще довгенько сперечалися. Тато дуже сердився. Мама мовчала. А я собі сидів і думав, що й вечір не минув без прикрощів. Розмова так і не відновилася. Тато читав газету і час од часу бурчав:

— Більше б сидів над домашніми завданнями… павук вранці… березової каші дати б…

Мама мовчки лагодила татові й мої шкарпетки. А я сидів і в альбомі малював страшних, неймовірно великих. павуків із трьома