Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт

Тепер щоразу, коли зустрічаю маму Бруно, я починаю хитатися, мов п'яний. Я розумію, що це погано, але ж за всяку провину має бути кара, каже наша вчителька, пані Еке.

Якось я знайшов на вулиці рукавичку. Непогана ще рукавичка з червоної шкіри, з жовтою кнопкою. Мабуть, випала у когось із кишені. Поперед мене поспішала кудись жінка. Я кинувся за нею. Ледве переводячи подих, запитав її:

— Може… ви…

— Я не роздаю грошей. Не старцюй, — відрізала жінка і зиркнула на мене крізь свої блискучі окуляри.

Я простяг їй рукавичку, але побачив, що у неї зелені рукавички, кинувся далі. А та жінка гукнула мені навздогін:

— Нахабний хлопчисько!

Аж ось іде мені назустріч якась бабуся.

— Чи не ви, бува, загубили? — запитав я і показав їй рукавичку з жовтою кнопкою.

— Га? Кого набили? — перепитала старенька. Певно, вона недочувала. Тоді я гукнув дужче:

— Та ні! Я питаю, чи це не ваша рукавичка?

— Еге ж, — відказала бабуся, — бридка звичка.

Я закричав ще голосніше:

— Чи це не ваша ру-ка-вич-ка?

— Чого ти кричиш на стару жінку, йолопе? — гримнув якийсь перехожий і вхопив мене за комір.

— Та хіба я кричу! Лише питаю про рукавичку. А може це ваша?

— От нахаба! — розлютився перехожий.

І я хутенько накивав п'ятами.

Потім я звертався ще до багатьох людей. До залізничника, до молодої жінки, до мотоцикліста, що саме лагодив свого мотоцикла, до юнака, за що той одважив мені запотиличника, ще до якоїсь жінки і до якогось чоловіка. Чоловік був дуже люб'язний. Він пояснив, що рукавичка з козиної шкіри і зроблена зі смаком. А жінка була іншої думки. Мовляв, ця рукавичка — справжнісінький мотлох, бо пошита із штучної шкіри, і такої вона ніколи б не носила.

Цього було досить. Мені перехотілося бігати з рукавичкою із штучної козиної шкіри, питати всіх людей та щоб за це мене ще й ображали. Я підфутболив рукавичку ногою. Вона описала круту дугу і лясь! — упала на брук. І лясь! — тут-таки одержав я звідкись ляпаса.

— Поганець! — просто над вухом крикнула якась жінка. — Моєю рукавичкою в футбол грає!

Довелося мені побігти і принести жінці рукавичку. Тоді жінка почала мене вичитувати. Все мені не запам'яталося, тільки дещо:

— Хіба так роблять, знайшовши рукавичку? Слід бути порядним. Не грати знахідкою в футбол, а віддати її тому, хто загубив. Якби ти так зробив, ти б одержав невеличку винагороду, але ж ти…

— М-е-е! — замекав я. Такого ще ніколи зі мною не було, бо я ввічливий з дорослими. Але зараз я міг собі таке дозволити. Проте мама, яка саме йшла до молочного магазину, була іншої думки. Мене покарали — заборонили на цілий день виходити з дому. Де ж справедливість?

Одного чудового дня я мав необережність розповісти, що ще ні разу не стрибав головою вниз у воду. Я дуже хотів мати свідоцтво плавця і склав майже всі потрібні нормативи. Лишався тільки стрибок головою вниз, і я матиму свідоцтво.

— Навіть із однометрової висоти не насмілюєшся? — не вірив тато.

Із тону запитання я зрозумів, що він цього аж ніяк не схвалює.

— Та насмілююся, — випалив я, — тільки що з того, коли на тебе всі дивляться і ти не можеш: бо як плюснешся животом, то всі сміються.

— Це не виправдання, Альфонсе. Ти просто не насмілюєшся, боїшся висоти.

— Свічкою плигаю ж, а от головою вниз…

Тато відмахнувся. Це означало, що я звичайнісінький боягуз і край.

— Отже, мій син Альфонс Ціттербаке не зважується плигнути вниз головою! Стривай, а скільки ж тобі років?

Я мовчав, адже він знає не гірше за мене, скільки мені років.

— Відповідай!

— Ну, десять, — сердито буркнув я. — Ти сам знаєш.

— В десять років я стрибав головою вниз із триметрової висоти!

В розмову встряла мама.

— Паулю, облиш хлопця, — сказала вона татові. — Хіба йому конче треба стрибати головою вниз? Проживе і без того дурного стрибка. Я теж не вмію стрибати головою вниз і взагалі боюся стрибати з вишки.

Я вдячно подивився на маму. Тато відсунув убік тарілку і дав волю своєму гніву.

— Від тебе й не вимагається, — сказав він мамі. — А для хлопця його віку боятися стрибнути головою вниз — це просто ганьба.

— Я не боюся, тільки ж усі сміються, коли стрибок не виходить, — пробурчав я, бо слово «ганьба» не сподобалося мені.

— Ти просто боїшся. Ти взагалі боягуз і край!

Отак ми з татом розмовляли, а мама все намагалася заспокоїти нас.

— Справжній мужчина може стрибнути вниз головою, а Альфонс — боягуз, — сказав тато насамкінець, і мама пішла на кухню.

Ми помовчали добру хвилину.

Нарешті обізвався тато, і я зрозумів, що ми з ним домовимося:

— Гаразд, будемо вважати, що ти не боїшся, тільки соромишся, бо не опанував ще техніки.

Я задоволене кивнув. Так воно й було.