Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт

ніг, повільно нахилився… Чи то він надто повільно нахилявся, чи з якої іншої причини, цього я не знаю, але тато не стрибнув, а просто звалився у воду, та ще й ударив ногою об ногу. Він вирнув і, мабуть, помітив, що я сміюсь. Я вмить схаменувся і, коли тато знову виліз на вишку, хотів уже якось похвалити його. Але тато лише буркнув:

— Мабуть, моя поза була не бездоганна. Я покажу тобі ще раз.

Та й цього разу мені здалося, ніби ноги у тата не були притиснуті одна до одної і трохи зігнуті в колінах.

Я сказав йому це.

— Мели, мели — цього разу стрибок вийшов. Не придирайся, краще сам покажи щось.

Мусив я знову ставати на дошку. Знову до критичного моменту все йшло добре. Та кинутись одразу у воду я не міг, немов мене тримала рука чарівника. Я знову випростався.

— Ну, яка тепер у тебе відмовка? — сердито запитав тато.

— Та ніякої. Здається, там хтось пірнув саме — не можна ж стрибати!

Тато уважно подивився у воду, потім на мене.

— Тепер стрибай! — наказав він.

Я обережно нахилився, але не стрибнув. В цю мить тато вхопив мене за кісточки і підняв у повітря. У нього великі дужі руки.

— Ні… — тільки й встиг я крикнути, але критичний момент минув, і я плюснувся у воду. А що я не випростався в польоті, то впав, мабуть, як дошка. А знизу саме виринав якийсь чоловік. Того не бажаючи, я добряче штовхнув його в бік.

Потираючи живіт, я швидко ліз драбиною на вишку і чув позаду могутнє сопіння. Той чоловік, якого я ненароком штовхнув, був обурений і гнався за мною. Я сховався за тата.

— Ах ти ж, телепню! Я тобі дам.

— Спокійно, ніхто тут нікому не дасть.

— Слухайте, — почав той чоловік. Тепер я помітив, який він гладкий. — Хіба ви не бачили, як цей хлопець топтався по мені?

— Такий малий хлопець? Не смішіть, — цілком правильно заперечив тато.

— Ах так? — не вгамовувався гладкий чоловік. — Не втручайтесь у чужі справи!

— Ні, це моя справа, — відказав тато. І я так вважав. Зрештою, це ж він мене кинув.

Гладкий чоловік хотів обійти тата. Мабуть, щоб надавати мені. Тато заступив йому дорогу. При цьому він відтіснив мене до краю дошки, не помітивши цього. Я впав у воду. Коли я побачив, що падаю, то відштовхнувся.

Важко повірити, але вийшов чудовий стрибок вниз головою.

Вода, ніби шовк, облягла тіло. Я розплющив очі й зрадів: яке все зелене і мчить мимо! «Отже, все так просто», — подумав я і мерщій виринув на поверхню. Тато і той гладкий чоловік все ще сперечалися.

— Добрий мені батько — власну дитину шпурляє у воду, та ще людям на голову.

— В мої родинні справи ніхто ще не втручався, то й ви будь ласка, не втручайтесь.

— Але ж хлопець важкий, знаєте, як було боляче… — почув я, протискуючись між ними, і знову стрибнув. Ой, гарно ж! Немов летиш! Яка це насолода — стрибати у воду сторч головою! Коли я знову виринув, тато і той чоловік саме злазили з вишки. Я злякався. Чи не йдуть вони в поліцію через мене? Пішов за ними назирці. До моїх вух долинули татові слова:

— Важко повірити, що ти — той самий Альфред. Просто неймовірно. Треба ж було спочатку посваритись, щоб усе отак з'ясувалось.

Гладкий чоловік називав тата Паулем, — таке дозволяла собі тільки мама. Я вже нічого не розумів. Обидва сіли за стіл у прибережному ресторані, а я повернувся до вишки. Стрибав, поки запаморочилося в голові. Тоді пішов по тата. Він усе ще сидів із тим чоловіком за столом. Обидва пили вино.

— Дай панові руку, — сказав тато.

Гладкий чоловік щиро усміхнувся і показав на свій правий бік.

— Вибачся.

Я здивовано подивився на тата.

— Але ж ти сам мене… — почав я.

Але той чоловік тільки засміявся і сказав:

— Забудьмо все.

Гладкий чоловік, якого я торпедував, виявився татовим шкільним товаришем. Колись вони сиділи за однією партою, а після школи не бачилися тридцять років.

— Який ти став гладкий, Альфреде! — сказав тато сміючись.

А той показав на татову голову:

— А де твої кучері, Паулю?

Я розсердився — тато ж ніколи не був кучерявий.

Потім усі разом пішли до вишки. Тато і його шкільний товариш хотіли показати мені, як слід стрибати вниз головою. Я вибіг наперед, стрімголов шугнув униз і, не здійнявши бризок, пірнув у воду.

— Божевільний! — вигукнув тато, коли я виринув на поверхню. Татів шкільний товариш тільки схвально кивнув головою.

Аж увечері прийшли ми додому. — Паулю, ти пив пиво? — здивувалася мама. — Сподіваюсь, ви все ж таки купалися?

Ми засміялись. Тато розповів про свого товариша Альфреда, якого він зустрів на пляжі. Але не сказав, як це трапилось і що тепер я добре стрибаю вниз головою. Тільки за вечерею, коли мама помітила мої червоні очі, я похвалився:

— Це тому, що я багато стрибав у воду.

Тато підтвердив:

— Ось бачиш, Луїзо: пішов батько, показав, і тепер хлопець уміє стрибати вниз головою.

Раптом йому щось спало на думку.

— Коли ж ти перший раз стрибнув як слід? — підозріливе запитав тато.

Але цього я не сказав. Татові було б