Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт

І знову хтось штовхнув мене. Я зовсім розлютився.

— Хто тут штовхається ногами? — голосно запитав я і подивився на Ільзу.

Мама поклала мені на плече руку і я зрозумів, що хто-хто, а вона мої слова почула.

— Бери пиріг ложкою, — зашипіла мама.

— Та їх же тут нема, а тільки виделки, — теж пошепки відказав я.

Тоді мама тихенько пояснила:

— Та це ж і є виделки для пирога.

Таких виделок у нас нема. Я кивнув і почав їсти виделкою. Незабаром мене знову штовхнули. Тепер я помітив, хто штовхається. То була мама. Вона побачила, що я їм восьмий шматок, а штурхан означав: перестань їсти!

Довелося покласти виделку. Помітивши це, дядько Альфред сказав:

— Альфонсе, якщо ти так їстимеш весь час, то ніколи не виростеш.

— Красно дякую. Я наївся, — відповів я і скоса глянув на пиріг.

Дружина дядька Альфреда теж взялася припрошувати:

— Та візьми ще шматочок, візьми!

Я тільки похитав головою.

— Не манірся, — додав тато і відразу ж здригнувся.

Певно, мама наступила йому на ногу.

Я більше нічого не їв. Після кави нам з Ільзою довелося вийти з кімнати. Спочатку ми не розмовляли. Одначе згодом я дізнався, що вона чудово вміє гратися в піжмурки. А коли я довідався, що їхній загін любить бавитися в індіанців, що там Ільза — дружина ватажка і звати її Велика Змія, вона мені сподобалася.

Раптом у мене забурчало в животі.

— Страшенно голодний, — пробурчав я.

Велика Змія теж хотіла їсти. Її мама сказала, що не можна багато їсти, коли вдома гості. Але Ільза знайшла вихід із становища.

— В комірчині є таця з пирогом, — згадала вона. — Ми проберемось туди і візьмемо трохи.

Спочатку я вагався. Мама, безперечно, сказала б, що гість не сміє заходити в чужу комірчину. Та Велика Змія нагадала, що ми індіанці, а індіанцям усе дозволяється. До того ж ми голодні. Ми зайшли до кімнати й попрощалися з дорослими. Я вклонився, вона присіла. Дорослі приємно здивувалися, що ми добре затямили їхні настанови.

Потім ми прокралися на кухню. Велика Змія тихо відчинила комірчину. Пиріг був високо вгорі. Ми принесли стільця. Поліз я, бо був вищий на зріст.

— Нам ще потрібні виделки, — нагадав я. Гості ж не повинні забувати про такі речі.

Велика Змія показала мені язик:

— Нащо ті дурні виделки? Обійдемось і без них.

Я захоплено кивнув. Ми з'їли по шматку. Потім я поліз іще. Цього разу у мене вийшло не зовсім як слід. Тільки я простягнув руку, як таця з рештками пирога посунулася. Один шматок я зумів підхопити, а другий упав Великій Змії на праве плече, крихти посипалися їй за комір. Та найгірше було те, що, впавши, таця страшенно загриміла. З переляку ми так і вклякли на місці. Через якусь мить батьки вже стояли в кухонних дверях. Попереду були наші мами.

— Ой лишенько! Що ти тут накоїв, Альфонсе? — сердито запитала моя мама.

Я стояв на стільці й лепетав:

— Я дуже хотів їсти, і Велика Змія теж, тоді ми…

— Як ти називаєш Ільзу? — крикнула мама. — Негайно вибачся перед нею!

— Але ж її звати Велика Змія.

— Цить! Ти невихований хлопець! — гримнула мама. У Великої Змії, чи то пак Ільзи, праве плече було геть обсипане крихтами пирога. А вона цього не помічала. На неї напосілася її мама:

— Що тільки подумає про тебе Альфонс! Гарний же приклад подаєш ти йому! А який вигляд у твоєї блузки!

Ільзу повели у ванну.

На щастя, тато з дядьком Альфредом пішли собі, сміючись, у кімнату.

Ми з мамою лишилися вдвох. Вона й почала, та голосно так:

— Нічого ти не затямив із того, що я тобі говорила. Ти поводишся мов дикун! Подумати тільки; мій син Альфонс вривається в чужу комірчину, краде пиріг, хоч він його тільки що їв, та ще й називав милу Ільзу змією!

Решту вечора просиділи ми з Ільзою поруч своїх мам, прямі, мов жердини. Тільки позирали одне на одного, але й слова не сказали.

Дорогою додому мама зауважила, що мої білі гольфи стали брудні. Ми ж гралися в піжмурки! Мама лише застогнала і сказала:

— Що воно з тебе буде?

Я вирішив надалі щоразу прикидатися хворим, як треба буде йти в гості.

Тато подарував мені складаного ножика. З двома лезами і з напилочком для нігтів.

Чудовий ножик! Він так мені сподобався, що за вечерею я почав нарізати ним хліб. Мамі це не сподобалося, і ножика довелося заховати.

Через три-чотири тижні по тому хлопці з нашого класу вигадали нову гру: прищіпковий футбол. Для гри брали одинадцять строкатих прищіпок, за м'яча була паперова кулька. Грали двома командами, як і в справжньому футболі.

Мені теж дуже хотілося мати такий футбол, і я вже придумав назву для своєї команди. Вона називатиметься «Лок-Ціттербаке». Однак моїх заощаджень не вистачало на коробочку строкатих прищіпок.

Що я мав робити? Мені спало на думку поміняти