Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт

— Що ти тут робиш? — запитав він.

Всі обернулися до мене.

— Він же виявив пожежу, — сказав бургомістр, потираючи свій червоний ніс.

— Стій! — крикнув я. — Негайно зупиніться!

Кучер рвонув за віжки. Всі попадали одне на одного, а каска знову вдарила бургомістра по носі.

— Прокляття! — заволав той. — З мене досить!

— Але ж пожежа! — вигукнув я.

— Де, де? — закричали всі.

Я показав назад на поле. Там же горіло! По всьому полю були розкидані маленькі вогнища, просто в небо здіймалися голубі димки.

— Та он і он — скрізь!

Вся добровільна пожежна команда спантеличено витріщилася на мене. Бургомістр скинув з голови каску. Засміявся один, тоді другий, засміялися також дядько Тео та бургомістр. Вони всі аж почервоніли від сміху, втирали сльози, а бургомістр тільки ляскав долонею по своїй касці. Він прохрипів:

— Хлопче, то ж не пожежа, то картоплиння палять! Після цього сільські хлопці більше не гукали мені вслід: «Чи бачили дивака — злякався коров'ячого язика», а дражнили мене «Вогняним Альфонсом». Я попрохав дядька Тео нічого не писати додому про пригоду з пожежею. За свої кишенькові гроші я куплю їм нового емальованого бідончика, може, тоді вони й не напишуть. Картоплі ж тепер і в рот не беру через ту пожежу. І якщо про цю справу взагалі надрукують, то тільки на тій сторінці, де вміщують жарти.

Якось Петер, наш голова ради загону, повернувся із засідання ради дружини і запропонував нам влаштувати змагання, хто найбільше збере макулатури. Всі охоче погодилися. Мене обрано відповідальним за збір макулатури по загону, чим я дуже пишався. Ми вирішили ходити по квартирах, дзвонити і питати, чи є непотрібний папір. Адже макулатура має велике значення.

Вирушили ми одного чудового дня. Кожен обрав собі. будинок. Як відповідальний за збір макулатури по загону, я пішов у перший будинок. Візок ми залишили біля дверей будинку. Я подзвонив на першому поверсі. Починати слід було не з першого поверху, але до цього я додумався значно пізніше. Двері відчинила чорнява дівчина. Пильно подивилася на мене і в'їдливо так запитала:

— Чого тобі?

Різкий тон запитання збив мене з пантелику, і, не знаючи, що відповісти, я вмить почервонів. Я страшенно серджусь на себе, але нічого не можу вдіяти з собою, коли зі мною так розмовляють.

Грюк! — і двері зачинились. Якусь мить я постояв, а тоді подумав: спробую ще раз, може, у неї справді є папір, і знову подзвонив. Чорнява дівчина вийшла знову.

— Чи ти не з тих дзвонарів, що ходять скрізь попід дверима та людей дратують?

— Ні, — пролепетав я. — Мені потрібен папір.

— І ти прийшов до мене? Купи собі, що треба, в магазині письмових приладь!

Грюк! — і двері знову зачинилися. Оце так початок! Але я відразу збагнув, що в усьому винен сам. Я мав би точно сказати, чого прийшов. Далі справи пішли краще. Маленька повна жінка дала мені цілий стіс газет. Я зрадів і сказав:

— Дуже вам вдячний, пані Таде.

Її прізвище я щойно прочитав на табличці. Жінка була така добра, що дала мені ще й невеличкого картопляного млинця. Я піднявся на другий поверх. Тепер у мене був досвід. Але вже на третьому поверсі нести стало важко. Я тримав обіруч купу паперу і кульок із кістками. На четвертому поверсі теж дали чимало. Тут жив професор. Він познаходив у себе багато старого паперу, латунних паличок та всякого іншого непотрібу. Професор теж був дуже добрий.

Я сердився, що не почав згори. Нести весь цей папір униз було б легше. Підіймаючись на останній поверх, я хекав і кректав. Тут мені теж дали чималу паку паперу. Тепер я був так навантажений, що ледве міг повернути голову. Треба було спускатися. Раптом я став, мов укопаний. Під професоровими дверима сидів лев. Він пильно дивився на мене і не ворушився. Я блискавично відскочив назад і з переляку присів. Чи це не привид морочить мене? І ще раз скоса глянув за поруччя. Справді, там, втупивши в мене погляд, тихо сидів лев, немов приготувався стрибнути. А може, він почув запах кісток?

Куди мені тікати? Якщо я зроблю різкий рух, кинуся по сходах вниз, напевне, він теж кинеться за мною. Вислизнути у вікно надвір? Праворуч, поряд зі мною, було напіврозчинене вікно. Обережно я відчинив його навстіж і поглянув униз. Там чекав на мене мій загін біля візка. Я трохи висунувся і прошепотів:

— Я не можу вийти — лев не пускає!

Але говорив я пошепки, і вони нічого не зрозуміли. Тоді я сказав трохи голосніше:

— Лев! Обережно!

І обернувся. Та звір сидів собі й тільки дивився на мене. Однокласники ще постояли якусь мить, показали мені язика і пішли до іншого будинку.

Я сів на східець і закляк. А лев сидів унизу і теж не ворушився. Так продовжувалося, мабуть, з годину. Більше я не міг терпіти. Покликати на допомогу? Два стрибки — і лев опиниться біля мене. Я міг утекти крізь вікно, але як спуститися на землю? Під вікном ріс каштан. Невисокий, щоправда, під ним трава. Почекавши ще з півгодини, я вирішив тікати. Тихенько взяв увесь зібраний папір (треба ж його врятувати) і викинув у вікно. Та якраз дмухнув вітер і розніс так тяжко зібраний папір, але одна пака впала просто під ноги якійсь старій жінці. Я хутко вліз у вікно і озирнувся на лева. Той сидів, витріщивши на мене очі, немов набрав