Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт
— Ага, — загув чийсь бас, — то це ти й є той лобур, який завжди лазить у нас по деревах і витоптує траву? І папір це ти теж понакидав?
Це був двірник. Він дивився суворо і міцно тримав мене дужою рукою.
— Та ні, — пробелькотів я. — То не я.
— А що ж ти тут робиш? І чи не тебе впіймав я на цьому дереві?
— Ні, — сказав я. — Ви справді впіймали мене на дереві. Але я не пустун, я тікаю від лева. Я — піонер Альфонс Ціттербаке, збираю макулатуру.
— Отакої! Де ж узятися левові на каштані? — здивувався двірник. Він усе ще міцно тримав мене за штани.
— Та не на каштані! Він сидить під професоровими дверима, отож мені довелося тікати у вікно, — пояснив я.
Двірник зміряв мене суворим поглядом.
— Ходімо нагору! — наказав він.
— Ні, ні! — зарепетував я. — Не хочу, щоб мене зжер лев!
Тим часом навколо нас зібрався гурт людей. Вони перешіптувалися:
— Побачив лева і вискочив у вікно!
Хто засміявся, хто спохмурнів.
— А де ж той лев? — поцікавився один чоловік.
— Сидить отам на площадці, — відповів я.
Тут нагодилися наші піонери, і Петер проштовхався до мене.
— Ти щось накоїв, Ціттербаке? — запитав він. — Знову прикрощі?
І я розлютився.
— А як мені збирати макулатуру, коли на сходах сидить лев і не пускає? Ніколи не щастить мені!
Довелося-таки мені повести нагору двірника та ще одного чоловіка, щоб показати їм лева. Двірник узяв із собою лопату, а той чоловік — дрючка. Я здогадався взяти з собою кульок із кістками. Кину їх левові, відверну його увагу, а сам утечу.
Раптом у дверях будинку з'явився професор. Двірник — до нього.
— Пане професоре, — сказав він. — Цей хлопець запевняє, що під вашими дверима сидить лев.
Професор заперечливо похитав головою:
— То не лев, а гієна.
Всі навколо захвилювались, а я голосно сказав:
— Бачите, я сказав правду.
Петер прошепотів мені на вухо:
— Ти сказав неправду. Гієна не лев. Не лови гав на уроках біології…
А чоловік із дрючком сказав професорові:
— Чому ж ви пускаєте гієну на сходи? Ось хлопцеві довелося лізти у вікно.
Професор нічого не зрозумів:
— У вікно? Пускаю гієну?
І раптом професор страшенно зареготав. Він аж трусився від сміху. Тоді скинув окуляри і протер їх, бо на очах у нього виступили сльози.
— Нічого сміятися, — зауважив я. — Гієна теж небезпечна, вона кусається.
— Ні, ха-ха-ха… Ні, ця гієна… ха-ха-ха… — реготав професор, хапаючися за живіт, мабуть, від сміху в нього боліло всередині.
— Вона вже не кусається. Це опудало! Його з'їла міль, і я виставив на сходи, гадав, ти візьмеш його.
І всі зареготали, та так голосно, що прибіг поліцейський з'ясувати, що тут діється.
— Нічого не сталося, — сказав двірник і пирснув зо сміху. — Просто цей хлопчина злякався опудала гієни і вискочив у вікно.
Тим часом позбирав я свій папір і відніс до візка.
Отаке буває, коли дуже стараєшся.
Наступного тижня ми вивчали з біології тваринний світ Африки. Коли вчитель згадав про гієн, Бруно підняв руку і сказав:
— Хай Ціттербаке розповість, як він полював на гієн!
Весь клас закихкотів, а я зашарівся. Завтра ми знову збираємо макулатуру. І хто його знає, що я ще накою.
Що сталося зі мною в трамваї
Якось я вирішив поїхати до тітки Зігрід. Коли я прийшов на трамвайну зупинку, там нікого не було. Поступово людей ставало все більше й більше. А коли з-за рогу з'явився трамвай, людей було вже стільки, що я не міг їх порахувати. Трамвай зупинився, і тут почалися мої пригоди. Один літній чоловік сказав іншому:
— Поглянь на цього хлопця. Не знає, чого хоче: шастав то вперед, то назад.
Я почув це і злякався. Чому дорослі кажуть таке про мене? Я ж перший прийшов сюди. Ступив назад і — просто на ногу жінці. Як вона лаялася! Тоді я протиснувся далі назад, став і подумав собі: ви ще побачите, який я ввічливий. І став зовсім позаду. Всі сіли. Коли ж я хотів ускочити в двері, водій гукнув:
— От лобуряка! Прибігає в останню мить, та ще й стрибав, хоче поламати ноги!
І трамвай поїхав без мене.
Наступний трамвай був переповнений. Цього разу я краще пильнував і став проштовхуватися вперед. Люди почали знову:
— Таке мале, рябе, а як штовхається!
Я тихенько відказав:
— Коли не пробивався, то бурчали, а як пробиваюся, ви тієї ж.
Говорив я дуже тихо, але дехто почув. Одна літня жінка в чорному капелюсі з широкими крисами, що звисали над вухами, мов крила шуліки, не витримала і крикнула верескливим голосом:
— Він ще й сперечається!
