Люба Елен із Бріджсвіла - Ольга Рєпіна

— У-у-у, — розчаровано прозвучало їй у відповідь, — а ми хотіли ще погуляти.

…Так і підіймалися вони від пристані вгору: три маленькі фігурки, за ними — мама Велла, містер і місіс Мітсвуд, супроводжувані Гледіс, яка пленталася досить неохоче.

— Які кумедні і милі ці хлопчики і наша Елен, — сказала місіс Мітсвуд.

— І що ми робитимемо, коли її увезуть від нас, а?

Місіс Мітсвуд тільки зітхнула.

Минуло півроку. Почалася сумна англійська зима з її туманами, вітрами і нечастим снігом, який швидко тане. Сад навколо дому Мітсвудів виглядав сумовито і пустельно. Рідко можна було побачити в ньому мешканців будинку. Лише Гледіс щодня перевіряла свої володіння і навіть влаштувала собі невелике лежбище у пожухлій траві біля альтанки, де про її присутність нагадувала здоровенна обгризена палиця, якою завжди грався з нею тато Симон. Тепер, напевне, ця іграшка нагадувала собаці про господаря, який зник з її життя, адже Гледіс неможливо було пояснити, як, наприклад, Елен, що тато поїхав і працює далеко від дому. Для всіх було очевидно, що Гледіс засумувала. Тепер цілими днями вона лежала на підлозі у вітальні поруч з улюбленим диваном тата Симона і навіть неохоче їла, що дуже тривожило місіс Мітсвуд. Елен пропадала в школі юнг, яку все ж таки організував містер Мітсвудом. Окрилений своїм новим заняттям, він практично не бував вдома. Мама Велла цілими днями працювала у себе в майстерні або ходила на етюди до моря.

Гледіс була покинутою. Їй не вистачало галасу, суперечок, веселих прогулянок, якими завжди було багате життя Мітсвудів, не вистачало уваги і дружби Елен, котра була зайнята у школі юнг і не помічала страждань і самотності собаки. І Гледіс вирішила втекти, щоби знайти свого зниклого хазяїна.

Якось вранці її не побачила на кухні місіс Мітсвуд. Здивовано потиснувши плечима, вона взялася за звичайні ранкові клопоти. Потім на відсутність Гледіс звернув увагу містер Мітсвуд, оскільки він, викурюючи свою сигару перед сніданком, зазвичай спостерігав з тераси, як Гледіс бігала по доріжках саду.

— Любі дами, — сказав він, входячи у їдальню, де місіс Мітсвуд розливала чай, а Велла намазувала яблучним джемом невеликий тост. — Ви не бачили Гледіс?

— Гледіс? — стривожено перепитала Велла.

Всі тут же вийшли з-за столу і цілих півгодини по дому і саду звучали занепокоєні голоси Мітсвудів. Собаки ніде не було. На їхні крики вийшов зі свого будинку сусід містер Кларк.

— Доброго ранку! — сказав він. — Ви шукаєте Гледіс, я так розумію?

— Містере Кларк, пропала моя собака, — ледь не плачучи, відповіла йому Елен. — Ми шукаємо вже довго-довго, а її немає!

— Знаєте, — продовжував містер Кларк, — вчора увечері я бачив вашу собаку біля воріт поруч з дорогою. У неї був вельми задумливий вигляд. Я погукав її за звичкою, але вона навіть не повернула голову. Ви відчуваєте? Увечері і біля дороги… Звичайно ж, вона просто втекла!

— Що ви таке говорите, містере Кларк? — обурилася місіс Мітсвуд. — Щоби наша дорога Гледіс втекла?… Цього не може бути! Щоби вона полишила наш дім, відмовилася від своєї миски і улюбленого матрацика? Однозначно: її вкрали! Треба терміново дати об’яву в газету!

— Не думаю, що її вкрали, однак об’яву в газету — це ти добре придумала! — сказала мама Велла і побігла в дім, щоби переодягтися.

За десять хвилин вона проїхала на велосипеді повз Елен, містера Мітсвуда і містера Кларка, і, помахавши рукою, зникла за поворотом дороги.

— А дорого коштує ваша собака? — спитав містер Кларк.

— Купу грошей! — відповів містер Мітсвуд. — Свого часу мій нещасний зять витратив на неї всі гроші, які відкладалися для поїздки за кордон. А потім ще стільки ж коштувало викупити її родословну.

— М-да… — промукав скупуватий містер Кларк. — Упливли такі грошенята!

— Дідуню, — втрутилася в розмову Елен, яка колупала палкою землю. — А чому ти сказав, що твій зять — нещасний?

— Бачиш, Елен… — почав свої пояснення містер Мітсвуд.

Невідомо, як він збирався виплутатися із ситуації, що склалася, однак у цей час з-за повороту показалися місцевий поштар містер Пік і Велла, яка вела на повідку винувату і брудну Гледіс.

— Гледіс, люба Гледіс! — закричала Елен, кинувшись до собаки. — Де ти була? Ми так хвилювалися!

І вона ледве не задушила собаку в своїх обіймах.

— Доброго ранку, джентльмени, — сказав містер Пік, звертаючись до містера Мітсвуда і містера Кларка. — Я побачив вашу Гледіс сьогодні рано-вранці, коли віз пошту в Бріджсвіл. Вона бігла підтюпцем по дорозі і мала досить жалюгідний вигляд, так що я ледве її впізнав. Уявіть, скількох зусиль коштувало зазвати її в мій поштовий фургон. Допоміг бутерброд із шинкою, який місіс Пік загорнула, щоби я підобідав.

— Дуже дякую вам, любий містере Пік, — сказала Велла, вислухавши його розповідь. При цьому вона відстібала повідець від ошийника Гледіс. — Візьміть, я гадаю, що тут він нам вже не знадобиться!

І вона простягнула містеру Міку повідець, що належав болонці його дружини. Поштар люб’язно позичив Веллі цю річ, щоби довести вперту Гледіс до будинку.

Наступні півдня минули в турботах про собаку: її купали, сушили теплими пухнастими рушниками, смачно годували і пестили. Такої уваги Гледіс не пам’ятала з дня свого прибуття в сім’ю Мітсвудів. Пестощі і смачні шматочки сипалися на неї, як з рогу достатку.

Увечері відбулася сімейна рада на тему: прив’язувати тепер Гледіс чи її свобода залишається необмеженою. Мама Велла і Елен були за те, щоби Гледіс жила так, як звикла, — без повідця, підвладна власним бажанням. Місіс Мітсвуд висловилася за обмеження свободи Гледіс. Вона наполягала на прогулянках лише в суворо визначений час і лише на повідці. Містер Мітсвуд вагався. Зав’язалася бурхлива дискусія, під час якої місіс Мітсвуд пригадала і підрахувала всі витівки Гледіс, починаючи зі з’їдених садових рослин і закінчуючи погризеними меблями. Про вартість її родословної також не забули.