Люба Елен із Бріджсвіла - Ольга Рєпіна

Елен і мама Велла підвелися і, тримаючись за плечі чоловіків, із жалем слідкували за плаваючою світлою плямою. Капітан Бодібрук, побачивши, як засмутилася від втрати місіс Мітсвуд, скомандував гребцям, щоби зманеврувати просто до капелюшка. Нарешті, ціною неймовірних зусиль, він був піднятий з води моторним мсьє Жілем, який з виразом скорботи на обличчі та іскринами сміху в очах, вишуканим рухом підніс місіс Мітсвуд звіяну грайливим вітром річ. Колишній капелюшок годі було впізнати у безформній, жалюгідній і обвислій панамі. На обличчі місіс Мітсвуд було написане таке почуття втрати, що містер Порксайд відразу згадав випадок з маленькою Гледіс, яка через недогляд вирила на грядці улюблений декоративний помідор його тещі. Це трактувалося місіс Мітсвуд як свідчення невдячності Гледіс і нерозторопності містера Порксайда, який не встежив за цуценям. «Цікаво, — подумав тато Симон, — хто буде винен цього разу? Напевне, тесть!»

У цей момент місіс Мітсвуд повернулася до свого чоловіка і промовила:

— Це ти винен, Ніку, в тому, що вітер зірвав мій капелюшок! Ти гріб занадто швидко!

Шлюпку струснув вибух сміху. Симон і мсьє Жіль жадали посміятися ще після того, як капелюх було виловлено. Однак, позираючи на засмучену місіс Мітсвуд, не визнали це за можливе. Тепер же стриматися вони вже не змогли. Сміялися Елен, юнга, порохкував боцман, посміхалися Велла і капітан Бодібрук.

— Однак, люба Торо, при чому ж тут я? — запитав містер Мітсвуд, продовжуючи гребти. — Це морський вітер, з ним краще не жартувати, і капелюхи треба притримувати рукою, а ще краще мати капелюхи з маленькими крисами, наприклад, як у Елен.

— А ще краще — зовсім без капелюха, — сказав мсьє Жіль.

Тут Елен простягнула місіс Мітсвуд свій солом’яний капелюшок з червоним маком і промовила:

— Не сумуй, бабуню! Якщо хочеш, візьми мій. Він точно не злетить.

— Дякую, дорогенька, — розчулено відповіла місіс Мітсвуд. — Я, звичайно, обійдуся без капелюха. Однак по поверненні додому доведеться відвідати капелюшну крамничку у Бриджсвілі!

— А я, — додав Симон, — зобов’язуюся скуповувати всі найекстравагантніші капелюшки, які зустрінуться на моєму шляху. Яким ви віддаєте перевагу — з квітами, перами чи тим та іншим разом?…

У цей момент шлюпка підійшла до борту яхти, і місіс Мітсвуд не віповіла, бо зробила вигляд, що дуже стурбована підйомом, який має відбутися. Капітан дав команду матросам, і за десять хвилин всі вже знаходилися на палубі. Сама яхта і краєвид берега були надзвичайними, тому гості, особливо жіноча половина, були у неабиякому захваті.

— Тепер я розумію, чому ви продали будинок і придбали цю яхту, — сказав, звертаючись до капітана, мсьє Жіль. — І ви кажете, що назвали яхту іменем вашої дружини? Хотів би і я, щоби мене так увічнили.

— Та це, напевне, коштує шалених грошей? — запитала Велла.

— Та-ак… — невизначено промовив капітан Бодібрук. — Милуватися морем, сонцем і блакитним небом завжди дорого коштувало.

— Навіть піратам? — запитала Елен, яка уважно прислухалася до розмови дорослих, бажаючи дізнатись, а як же таку яхту можна дістати.

— От саме їм це задоволення діставалося безкоштовно, — відповів капітан. — Якщо не брати до уваги різні дрібні неприємності, які називалися так: королівський суд і рея.

— Я потім тобі поясню докладніше, — запевнила мама Велла, побачивши, що у Елен вже виникло нове запитання.

— Добре, мамо, — слухняно сказала та і відійшла до поручнів, де стояли, обговорюючи достоїнства яхти, містер Мітсвуд і мсьє Жіль.

— А скільки вам коштує утримання команди? — підключилася до розмови практична місіс Мітсвуд.

— Команда, мем, у мене невелика, — продовжував відповідати капітан. — Лише п’ятеро осіб. Двох ви вже знаєте, третій — кок Джим Сміт, четвертий — мій помічник Біллі Бірроу, п’ятий — матрос Елкінс. Ще у нас є кицька Люсі.

— Кішка? — із жахом одночасно запитали Велла і місіс Мітсвуд.

— А ви не любите кицьок? — стурбувався капітан Бодібрук.

— Ми любимо, — відповіла Велла, вертячи головою навсібіч, — однак їх не любить наша пречудова Гледіс. Тому я раджу вам, капітане, терміново знайти Люсі і закрити її в каюті, поки ми не залишимо вашу яхту.

Місіс Мітсвуд обшукала всю палубу, намагаючись знайти Гледіс. «Гледіс, Гледіс!» — гукала вона.

— Може, вона звалилася за борт? — висловила припущення Елен, яка саме приспіла. — Адже вона ніколи не бачила яхти!

Всі перегнулися через поручні, уважно вдивляючись у лазурну воду, що колихалася за бортом. Кмітливий юнга збіг по крутих сходах униз, де було розташовано підсобні приміщення, і невдовзі пролунав його крик, приглушений перегородками:

— Вона тут! Собака у кока!

Один з матросів спустився за юнгою, і за хвилину його голова показалася з люка. Обличчя його посміхалося.

— Капітане! Є на що подивитися! — сказав він. — Собака їсть з однієї миски з нашою Люсі.

Всі здивовано перезирнулися, а найдопитливіші вирішили позирнути на все власними очима. Тато Симон, Елен і місіс Мітсвуд спустилися вниз за матросом і побачили, що їхня Гледіс і велика біла кішка мирно їдять з однієї миски. Поруч стояли кок, юнга, матрос і розводили руками.

— Щоби наша Люсі мирилася із собакою? — здивувався юнга.

— Щоби наша Гледіс не влаштувала сутичку з кицькою?… — вторив йому тато Симон.

— Я вражений: як така довга собака спустилася по таких крутих сходах? — чесно зізнався кок.

— Коли мова йде про їжу для нашої улюбленої Гледіс, немає нічого неможливого, — гордовито відповіла місіс Мітсвуд. — Це неймовірно! — продовжувала вона, піднявшись на палубу і, звертаючись до капітана, мсьє Жіля і Білла Бірроу, який у парадному кітелі вже з’явився на палубі і з цікавістю роздивлявся картату компанію. — Повірте мені, джентльмени, що немає навколо жодної кішки, яка б не знала про нашу Гледіс. Я вже втомилася з’ясовувати стосунки із сусідами з цього приводу. Де ви взяли цю кішку, капітане?

— Ми її підібрали, — відповів той. — Юнга пожалів її. Занадто вже була худа і замучена. Тепер Люсі живе на