Люба Елен із Бріджсвіла - Ольга Рєпіна

— А коли привезуть подарунки? — спитала Велла.

— Через два дні, вранці, — відповіла місіс Мітсвуд.

До кімнати увійшов містер Мітсвуд.

— Все гаразд, — сказав він, беручи зі столу свою газету і всідаючись на кушетку під яскравий абажур. — Владнав непорозуміння, однак це коштувало мені чималих зусиль.

— Уявляю собі, — посміхнулася місіс Мітсвуд. — Адже умовити нашу милу Елен важче, ніж командувати кораблем.

І от настало таке довгоочікуване Різдво. У просторій кімнаті стояла велика ялинка, пишно наряджена дівчатками під пильним наглядом містера Мітсвуда. Чого тільки на ній не було! Великі лискучі кулі, в яких обличчя, ставало круглим і смішним, різнокольорові миготливі ліхтарики, зірки, цукерки й горіхи, вигадливо вирізані з фольги іграшки…

Святкове вбрання Елен і Джейн лежало в дитячій на окремих стільцях. У обох платтячка були зшиті з мереживного тюлю. Пишні рукава були прозорими. До платтячок додавалися атласні черевички, а на голови — дві однакові діадеми, усіяні дрібними лискучими камінцями.

До святкового обіду чекали гостей. Дівчатка власноруч розмальовували і підписували запрошення, які розніс містер Мітсвуд. Очікувалося прибуття капітана Бодібрука, його помічника Білла Бірроу, а також юнги Діна Монтгомері, поштаря містера Піка з дружиною, Алекса і Семмі, а також містера Кларка.

Тато Симон і мсьє Жіль прислали різдвяну телеграму з теплими привітаннями і повідомленням про те, що через тривалі святкові гастролі не зможуть приїхати. Всі були дуже засмучені цією звісткою, а Елен навіть поплакала, на що Джейн зауважила: коли й треба комусь плакати, так це їй, адже її мама Памелла не надіслала навіть святкової листівки.

— Ти не знаєш мого тата і мсьє Жіля! — спересердя відповіла їй Елен. — Якби ти знала, то бажала б їх бачити на Різдво так само гаряче, як і я! Знаєш, як з ними весело, які забавні фокуси показує мсьє Жіль, в які пісеньки співає мій тато!

Однак у святковій метушні, за приготуванням наїдків і смаколиків для різдвяного столу, примірянням нового вбрання всі трохи забули про сумну телеграму.

Елен і Джейн допомагали сервірувати величезний круглий стіл у вітальні. Спочатку, під керівництвом мами Велли, його накрили білосніжною скатертиною з вишитими ніжно-блакитними візерунками, схожими на сніжинки. Вона аж шаруділа від крохмалю. Затим на середину столу поставили невелику вазочку з ялинковою гілкою, увитою серпантином. Потім у хід пішов вміст старого буфета, до якого так суворо не дозволялося торкатися Елен. На столі з’явилися старовинні порцелянові тарілки з міськими краєвидами, срібні виделки, ложки і ножі з однаковими вигнутими ручками чудернацької форми, бокали на високих ніжках і багато, багато іншого.

У проміжках поміж приємною роботою дівчаткам вдалося погратися порцеляновими статуетками з верхньої полиці буфета, які мама Велла нерозважливо зняла на прохання Елен. Це були вишукані собачки, клоуни, балерини, рибки з пишними хвостами і численні пухленькі амурчики. Сестри були у захваті. Вони розставили всі фігурки на вільному просторі столу і, переходячи від однієї до іншої, ахали і милувалися ними.

— Мені найбільше подобається балерина, — нарешті промовила Елен.

— А мені — оця рибка, — відповіла Джейн.

— А мені — і балерина, і рибка, — додала Елен.

— І мені — рибка і балерина, — відповіла, не поступаючись, Джейн.

— А мені подобається все-все-все! — знову додала Елен.

— І мені все-все-все! — хитро посміхаючись, відповіла Джейн.

— Ви так будете сперечатися безкінечно, — перебила їх мама Велла, яка на хвилинку заглянула до них з кухні. — Ми з кузиною Памеллою також сварилися через них. Однак, чесно кажучи, хоча ці фігурки і красиві, вони не варті того, щоб сваритися між собою.

І вона, посміхнувшись обом дівчаткам, пішла. Елен і Джейн, нахиливши голови, розійшлися по різних кутках кімнати, і декілька хвилин у ній стояла незвична тиша. Нарешті Елен не витримала:

— Джейн, давай миритися, — сказала вона, підійшовши до кузини, і простягнула їй зігнутий мізинчик.

— Давай, — приязно відповіла Джейн.

Помотавши зчепленими пальцями і проговоривши «мирилку», дівчатка кинулися на кухню, дізнатися у місіс Мітсвуд, чим можна ще допомогти. Виявилося, що допомагати більше непотрібно, і їм надається час для невеликого відпочинку. Вони піднялися по східцях у свою кімнату і вже в сутінках, не запалюючи світла, сіли мріяти про подарунки, які їм повинен принести сьогодні вночі Санта-Клаус.

Раптом Елен насторожено прислухалася, потім зіскочила з дивана і кинулася до зачиненого вікна. Відсунувши штори, вона почала уважно вдивлятися в темний сад.

— Що там? — з острахом спитала Джейн.

— Знаєш, мені почулися голоси, — відповіла Елен. — Для гостей ще зарано. А тепер мені здається, що отам, під деревом, хтось стоїть. Подивись!

— Мені страшно! — захникала було Джейн, однак Елен її заспокоїла:

— Тут немає нічого страшного. Просто хтось вирішив пожартувати… Я, про всяк випадок, скажу дідусеві, а ти увімкни світло і не бійся.

— Та ні, — відповіла Джейн. — Я тільки з тобою.

І вони стали швидко спускатися східцями, щоби розповісти про все містеру Мітсвуду. Дорослі довго вдивлялися в темні вікна, однак, нічого там не побачивши, посміялися над вигадницею Елен і боягузкою Джейн.

— Ти вигадуєш, як завжди, — сказала місіс Мітсвуд.

— Фантазерка, — додала мама Вела, викладаючи на велике блюдо крихітні сандвічі, прикрашені гірками паштету, шматочками курки, огірком, зеленню і листками салату.

Однак у цей момент постукали у двері, і Гледіс, яка до цього спокійно лежала на своєму місці при виході з кухні, де об неї всі спотикалися, раптом загарчала, потім загавкала, а потім, коли її гавкання перейшло у радісне скавучання, кинулася на вхідні двері. Всі, очікуючи різдвяного дива, стовпилися в холі, а містер Мітсвуд пішов, аби впустити ранніх гостей. Повернувши ручку замка, він відкрив двері і, засміявшись, відступив до решти присутніх, притримуючи розбурхану Гледіс за ошийник.

У двері входили два Санта-Клауси: один був високий, другий — значно нижчий, однак червоні шуби, шапки, біле волосся