Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько - Ено Рауд

— Ще й як парує! — Муфтик не повірив власним очам.

Десь через півгодини забулькало всеньке озеро. Води меншало на очах, а над головою заклубочилася чорна хмара. Скоро можна було по дну їхати на другий берег.

— Тепер жени на той бік, — підганяв Півчеревичок.

— Тобі добре казати, — зітхнув Муфтик, — аби я лише знав, де саме той бік!

За густою парою видно на декілька кроків, а об’їджаючи озеро, Муфтик геть втратив здатність орієнтуватися.

— Коли припиниться випаровування, почнеться злива, — сказав Півчеревичок. — Адже ціле озеро не втримається в небі. Та ще до цього на нас кинеться кошача орда, бо розвіється природна запона.

На лихо, Півчеревичкове пророцтво збулося раніше, ніж гадали. Туман над чашею озера несподівано розвіявся, і все довкола осяяло яскраве призахідне сонце. І тут, заціпенівши від страху, Півчеревичок і Муфтик побачили, як у цьому сліпучому світлі на них метнулася озвіріла кошача зграя.

Автомобіль якраз дістався острівця. Звідси до берега зоставалося ще пів-озера.

— Вперед! — вереснув Півчеревичок, і Муфтик щосили натис на акселератор.

Але тут розпочалася злива. Вода, що зібралася в небі, просто зашуміла в озерявину. Об дах машини порошили важкі струмені. І куди не глянь — нуртує каламутна, збурунена вода.

— Вперед! — знову зарепетував Півчеревичок. — Газуй, інакше потонемо!

Фургон вискочив на берег саме тоді, коли кішки досягли острівця. І це була остання можливість, бо вода все прибувала й прибувала в озеро.

— Невже ми порятувалися? — тихо-тихо спитав Муфтик і зупинив автомобіль.

— Врятувалися, — прошепотів Півчеревичок.

Вони вибралися з машини, хитаючись від утоми, й обійнялися під нестримним дощем.

А проливень ущух так само раптово, як і почався. І тепер із острова виразно долинав несамовитий кошачий лемент.

— Кішки на острові, — урочо мовив Півчеревичок. — Ми заманили їх туди, де вони нікому не заподіють зла. І я скажу тобі, Муфтику, що це і є справжній героїчний вчинок!

Дрібнесенька пташка, радісно цвірінькаючи, пролетіла над ними.

ПРИГОДИ НА ГАЛЯВИНІ

«Тепер я тут, — думав Мохобородько, лежачи нерухомо, — образно кажучи, ніби дерево, у вітах якого пташки звили гніздо. От хіба що дерево стоїть, а я мушу лежати. Опріч того, дерево корінням усотує з землі всілякі поживні речовини, необхідні для життя, а в мене ніякісінького коріння, котрим міг би дістати бодай ковток води».

Від тривалого лежання на місці в нього вже нестерпно нив поперек. Він хотів хоч єдиний разочок випростатися, але не смів, бо й найменшим порухом міг би потурбувати пташку-маму. І Мохобородько відчайно подумав:

«Заради чого я мушу отак страждати?»

Але тут, мов у відповідь на його запитання, він зненацька почув тихесеньке потріскування.

Стривожений Мохобородько підвів голову.

Пі-пі-пі-пі-і! — долинув з бороди тонесенький голосочок.

Перше пташеня виборсалося із шкаралупи.

— Ласкаво просимо, моє малятко! — ніжно прошепотів Мохобородько. — Ласкаво просимо сюди, в цей величезний і хитромудрий світ!

Він негайно ж забув про спрагу й голод, про судому в попереку й інші незручності. Почувався майже батьком цього пташати.

Тоді знову почулося потріскування. І нове піпікання. Це проклюнулося друге пташеня. А потому — третє, четверте і п’яте. П’ятеро пташенят. П’ятірко тендітних життів.

Пташка-мати стрибнула на краєчок гнізда, щоб викинути шкаралупи. Вона, здається, вдоволена своїми малятами. Тепер і Мохобородько побачив їх усіх. П’ять пухнастих клубочків водночас жадібно раззявили крихітні дзьобики.

— Мої пилиночки! — розчулився Мохобородько. — Мої любесенькі! Ось ви і з’явилися на світ. Ви прийшли, щоб по трапити у найдивовижнішу й варту захоплення штукерію, яка зветься життям. Але мушу відразу ж сказати вам, що ви народилися у тяжку, вельми тяжку пору. Хіба вас вітає радісний щебет? Ох ні, мої золотята, пташину пісню урвали. Чи висиділа б вас мама у верховітті, у гущавині шелестливого листячка? Ох ні, вона мусила це робити в бороді, тому що біда спіткала ліс. Тінисті гаї, чарівні квітучі луки сплюндровані кошачою зграєю…

Цієї миті почувся тріск, але трохи інакший: набагато сильніший, ніж попередні.

— Що це таке? — здивувався Мохобородько. — Адже в гнізді лежало п’ятеро яєчок. І не більше.

Цього разу після потріскування не почулося писку. І, як з кілочка, Мохобородько збагнув, що цей звук долинає звідкіля завгодно, тільки не з бороди. Щось коїлося на узліссі. Так тріскотить суха гілка під ногою.

Мохобородько поглянув у бік лісу.

На нього вирячився великий сірий кіт!

«Он воно що, — подумав Мохобородько, оговтуючись після першого переляку. — Нарешті тут з’явився розбійник. Безумовно, вистежує пташенят і гострить іклиська на бідолашних».

Котове поводження підтвердило небавом Мохобородькове побоювання. Він став підкрадатися спотайна, поповза, як і чинить кіт, підчатовуючи здобич.

Пташка-мама помітила небезпеку. Вона з розпачливим, зляканим криком здійнялася вгору, та вмить опам’яталася і спробувала віднадити кота. Підстрибом дріботіла подалі від гнізда, немічно звісивши крило, буцімто воно покалічене. Проте котисько розгадав її хитрість і не дав себе ошукати. Він байдуже блимнув на пташку і, як раніше, притиснувшись до землі, підкрадався до Мохобородька.

«Навряд чи я спроможен захистити пташенят од цього знавіснілого харцизяки, — злякано думав Мохобородько. — Моє тіло від лежання затерпло, і я геть охляв».

Більше нічого не встиг подумати: бракувало часу — кіт блискавично метнувся вперед, до нього, зелені очі яріли шалено, розчепірені пазурі готові вмить розтерзати пташине гніздо. Мохобородько враз накрив кубельце обома руками і підняв праву ногу, приготувавшись лигнути нападника.

Та раптом кіт кудись запропав. Ну, мовби випарувався та й годі.

— Мов крізь землю провалився, — здивувався Мохобородько. І тут почув жалісне нявчання — воно й справді чулося, як із підземелля.

— Потрапив у пастку! — здогадався Мохобородько. — Пташенята врятовані!

Його серце калатало сильно й схвильовано від невимовної радості.

Пташка-мама хутенько прилетіла на гніздо і заходилася почережно голубити дзьобиком своїх діточок.

— Вони врятовані, — повторив Мохобородько, розчулено споглядаючи це. — Яке щастя!

Враз відчув, який він виснажений. Дихання уповільнилося, а очі поволеньки заплющилися. Втішений Мохобородько ще раз усміхнувся і заснув. І лише крізь сон почув, як прилетів, радісно висвистуючи, птах-тато і як разом із пташкою-мамою підхопили гніздечко й полетіли з ним.

Мохобородько спав міцно-преміцно. Прокинувся тільки тоді, коли, гуркочучи, на галяву заїхав автомобіль, і Півчеревичок з Муфтиком вистрибнули з нього.

— Уявляєш! — засміявся Півчеревичок. — Пташина з гніздом одлетіла, а наш славний Мохобородько, як і раніше, незрушно лежить на своєму посту.

— Я задрімав на хвильку, — пробурмотів Мохобородько і підвівся. — Що нового?

— Ми з Муфтиком здійснили подвиг, — поважно сказав Півчеревичок. — А що ти в цей час поробляв?

— Я не зробив нічого, — скромно мовив Мохобородько, — але один здоровенний котисько стрибнув тут, як пантера. Він зараз сидить у пастці.

— У пастці?! — вигукнув Муфтик.

— Принаймні так мені здається, — додав Мохобородько.