Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько - Ено Рауд
Мохобородько не перечив і кинув у казанок лиш кілька стеблинок оленячого моху. Тоді проткнув кожну ковбаску прутиком і підніс до полум’я, аби підрум’янилися.
Півчеревичок простягнув ноги ближче до багаття.
— Моїм пальцям ще ніколи не було так по-домашньому тепло. — Його лице аж розпливлося у вдоволеній усмішці.
— А мені біля вогнища завше трохи лячно, — зізнався Мохобородько. — Бороді багато не треба, найменша іскрина — і все.
— Якщо спіткає таке лихо, негайно занур свою розкішну бороду в чай, — порадив Півчеревичок. — Нічого, що напій буде трохи гіркішим.
А Муфтик додав:
— Твоя мохова борода, любий Мохобородьку, багато важить для нас. Заради неї ми питимемо чай будь-якої гір кості.
Мохобородька розчулили ці сердечні слова друзів.
Дякую вам, — зворушено мовив у відповідь. — Звісно, я намагатимуся бути подалі від іскрин. Сподіваймося на ліпше.
Невдовзі мисливські ковбаски апетитно підсмажилися, чай закипів. Друзі їли, пили, тоді притулилися один до одного біля вогню і повели мову про всякі дива на білому світі. Це був справді приємний вечір.
— Припікає, — сказав урешті Муфтик. — А від тепла мене завжди хилить до сну.
— То зніми свою муфту, — порадив Півчеревичок.
— Це неможливо, — одказав той. — Адже мене звуть Муфтиком. Якщо скину муфту, який же з мене Муфтик!
Із цим хоч-не-хоч довелося погодитись.
— Коли так, давайте спати, — запропонував Мохобородько.
— Сон ми цілком заслужили, — додав Півчеревичок.
А було вже, здається, пізненько. Небо оповила темінь, а над верховіттям лельом-полельом котився великий золотаво-жовтий місяць.
Муфтик із Півчеревичком послалися в машині, а Мохобородько вирішив лягти просто неба, як звик ще від народження.
— Сподіваюся, що не потурбую тебе, коли вві сні випадково поворушу пальцями ніг, — сказав Півчеревичок Муфтикові.
— Та, пусте, — усміхнувся той. — Головне, щоб ти не кашляв.
Півчеревичок вдоволено хихотнув.
— Щодо бухикання будь певен, — ствердив він. — Мій кашель після чаю з оленячого моху мов рукою зняло.
Друзі приязно побажали один одному «на добраніч», і вже за кілька хвилин на галяві запанували спокій і тиша.
ЗАГАДКОВІ ОЧІ
Посеред ночі Мохобородько раптом стрепенувся і про кинувся. Раніше нічого подібного з ним не траплялося — завжди спав спокійно, міцно, мов після маку, йому не заважали навіть голоси лісових мешканців. Одначе нині розбуркався остаточно.
«Що за придибенція? — тривожно подумав він. — Либонь, я надто довго жив удалині від природи і внаслідок цього розходилися нерви?»
Він почувався зле й незвично, але спершу не міг збагнути, що це, власне, таке відчуття, коли хтось напружене й некліпно стежить за вами.
Мохобородько, не встаючи з місця, нишком роззирнувся. Нікого. Довкруж панував спокій. Усе, як і тоді, коли він лягав спати, лиш багаття майже згасло. У повені місячного сяйва не видно нічого такого, що викликало б хоч найменший сумнів. Владарювала тиша. Тільки десь спросоння каркнула ворона.
«Дурниці, — намагався відігнати тривожні думки Мохобородько. — Хто може пильнувати за мною? Ніхто. Кого міг зацікавити отакий чоловічок? І потім: укрившись своєю бородою, я настільки злився з природою, що мене просто неможливо запримітити.»
Та хоч як прагнув розраяти себе, дивне відчуття не минало. Навпаки, йому дедалі більше здавалося, що є хтось поблизу, і цей таємничий хтось ні на мить не спускає з нього проникливого погляду. І нараз Мохобородько побачив очі!
Двоє загадкових очей палали погрозливо й злісно, майже тут, у прихистку чагарів, що обступили їхню галявину. Але Мохобородько не бачив більше нічого, бо володаря тих очисьок-жарин сховала нічна темінь. При блідому місячному світлі неможливо розгледіти обриси таємничої істоти.
Муравки страху задріботіли по Мохобородьковій спині, він ураз ніби скупався в крижаному поту.
«Це, безумовно, якийсь хижак, — із жахом подумав Мохобородько. — Може, він готується стрибонути на мене?»
Він поглянув у бік машини. То чи не єдина надія! Треба до неї будь-що дістатися! Але до фургончика добрячих двадцять кроків.
Мохобородько чував, що під поглядом хижака не слід робити різких рухів, інакше звір негайно нападе. Ось чому він розпластався і повільно-повільно, обережно-обережно поповз до машини.
«Мабуть, не вельми приємно бути розтерзаним звірюкою, — в розпуці думав він. — Невже доля не могла приготувати мені пристойнішого кінця?»
Довго й безшелесно, як тінь, повз Мохобородько. Тепер загадкові очі вшнипилися йому в спину, й од цього стало моторошно.
«Без сумніву, хижак крадеться за мною, — мізкував Мохобородько. — Чому він вичікує? Чому не нападає? Мій терпець ось-ось урветься…»
Плазувати Мохобородькові було дуже незручно: довга борода заплутувалася, зачіпалася десь.
«Як ганебно останні миті життя колінку вати, — гірко подумав він. — Навстріч смерті треба йти твердо, з гордо піднесеною головою, а я ось по-пластунському, ніби якийсь черв’як».
Незважаючи на все це, Мохобородько помалу наближався до машини і небавом уже зачув підбадьорливе хропіння Муфтика й Півчеревичка. Лише тоді озирнувся і побачив, що очі незрушно горять на тому ж місці.
— Ось так, — полегшено пробурмотів Мохобородько. — А якщо насамкінець рвонути бігцем?
Тієї ж миті він звівся на ноги і зі звіриною спритністю метнувся до машини, смиконув дверцята і забрався у фургон. І, звісно, тут же хряпнув ними.
Муфтик із Півчеревичком спали так міцно, що навіть стукіт їх не збудив. Місяць світив прямо у віконце. Мохобородько помітив, що Муфтик, навіть лягаючи в постіль, не зняв своєї муфти, а Півчеревичок увесь час ворушить пальцями, що стирчать з-під ковдри, буцімто вві сні грає ними на роялі.
— Прокиньтеся, прокиньтеся! — заволав Мохобородько. — За нами стежать! За нами стежать!
Тепер, коли пряма небезпека не загрожувала, Мохобородько почувався сміливцем.
— Негайно вставайте! — гукнув ще раз, бо його супутники ніяк не просиналися. — Ми опинилися під вогненним поглядом!
— Де вогонь? Що горить? — промимрив Муфтик, ледь кліпаючи важкими повіками, і спантеличено втупився у Мохобородька.
Півчеревичок теж потроху очунював. Він перевернувся на другий бік, струснув сон, сів і спитав:
— Сподіваюсь, не Мохобородькова борода спалахнула?
— Там хижак, — усміхнувся Мохобородько, бо Півчеревичків дотеп його трохи звеселив. — Він пильнує за нами вогненними очицями.
Нарешті Муфтик і Півчеревичок остаточно прокинулися. Вони прокралися до переднього вікна і визирнули.
Очі світилися, як і раніше. Двоє очей-жарин. Зловісно палаючи, очі некліпно дивилися на машину.
— Ну й чудасія! — сказав Півчеревичок. — Очі, справді очі!
— Певен, що вони бачать і в темряві, — додав Муфтик. — їхній погляд такий незвичайний і навдивовижу пронизливий.
— Прикро, що не пощастить розгледіти самого хижака, пошкодував Мохобородько. — Наші очі такі недосконалі, що крізь пітьму не бачать.
На це Муфтик вигукнув:
— Чому ж ні, друзі! Адже в нас на трьох є ще двоє пре чудових очей, що бачать і крізь найтемнішу ніч!
Сказавши це, він натиснув кнопку,
