Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

раптом згадала себе в його обіймах. Це правда, вона змінилася. Дуже. Почала вдягатися. Вбрала форму і, вже взуваючись, раптом дійшла до рішення. Вона йому ніколи не дозволить більшого. Нарешті заспокоєна, поглянула у дзеркало. Її волосся було таким, як завжди, й очі такі самі, як тоді, коли вона їх легенько підводила кілька днів тому. Навіть губи були такими само. Вона розчесалася, усміхаючись, поклала щітку на місце і вибігла до кухні, щоб поснідати. Вона ще не знала, що дуже скоро знову мінятиметься. Так сильно, що проходитиме перед дзеркалом і не впізнаватиме себе.

54 Брюс Вебер (нар. 1946) — американський фотограф та режисер, що спеціалізується на моді, зокрема на чоловічому ню.

54

Брюс Вебер (нар. 1946) — американський фотограф та режисер, що спеціалізується на моді, зокрема на чоловічому ню.

46

Джаччі спустилась до актової зали. Привіталася з кількома знайомими матерями й пройшла углиб приміщення. Там в одному з крісел сидів, розвалившись, хлопець у темній куртці та сонцезахисних окулярах. Він поставив одну ногу на бильце, а на додачу ще й курив із нахабним виглядом. Відкинувши голову, пускав кільця диму.

Джаччі отетеріла.

— Вибачте?

Хлопець і вухом не повів. Джаччі підвищила голос: — Вибачте?

Степ нарешті подивився на неї.

— Що?

— Ви читати вмієте? — вказала йому на табличку на стіні, що забороняла куріння в приміщенні.

— Де?

Джаччі облишила ці марні спроби.

— Тут не можна курити.

— А я й не помітив. — Степ кинув недопалок долі й розтер.

Джаччі занервувалася.

— Що ви тут робите?

— Чекаю на професорку Джаччі.

— Це я. Чим зобов’язана вашому візиту?

— А, то це ви, професорко. Вибачте за цигарку. — Степ пристойніше сів у кріслі. На якусь мить здалося, що йому справді соромно за свою поведінку.

— Не будемо про це. Отже, що ви хотіли?

— Власне, я хотів поговорити про Бабі Джервазі. Ви не повинні так з нею поводитися. Розумієте, пані професорко, вона — дуже вразлива дівчина. До того ж у неї такі суворі батьки, розумієте… Коли ви на неї так нападаєте, вони її карають, а страждаю від того я, бо не можу гуляти з нею, а мені таке геть не до вподоби, ви ж розумієте, так?

Джаччі мало не роздувалась від люті. Та як цей вахлак сміє так розмовляти з нею?

— Ні, я абсолютно цього не розумію, а головне — не розумію, що ви тут робите. Ви їй родич? Може, брат?

— Ні, скажімо так, я її друг.

Раптом професорка згадала, де вона його бачила. Її не відпускало це відчуття з першої ж миті, але вона не могла зрозуміти, коли і де. Зараз же їй було все повністю зрозуміло. Вона бачила його з вікна. Це був той хлопець, з якими Бабі втікала зі школи. Вони тоді довго це обговорювали — вона та матір дівчини, бідолашна синьйора. Це був небезпечний тип.

— Вам не дозволено перебувати тут. Вийдіть, або ж я покличу поліцію.

Степ підвівся й пройшов перед нею, усміхаючись.

— Я прийшов просто поговорити з вами. Хотів разом з вами знайти прийнятне рішення, однак бачу, що це неможливо, з вами просто немає сенсу говорити.

Джаччі дивилась на нього зверхньо. Вона не боялась цього типа. Незважаючи на всю оцю гору м’язів, він просто хлопчак. Мозок у нього маленький, незначущий. Степ підійшов до неї упритул, ніби хотів повідомити щось секретне.

— Подивимося, чи зрозумієте ви це слово, пані професорко. Слухайте уважно, еге ж? Пепіто.

Джаччі пополотніла. Не йняла віри своїм вухам.

Степ відійшов від неї.

— Я бачу, ідею ви вловили. Отже, поводьтеся добре, пані професорко, і жодних проблем не буде. Так воно є в житті: треба знайти лише правильні слова, слушно? Отже, пам’ятайте: Пепіто.

Залишив її ось так, посеред зали, бліду, ще старшу, ніж вона насправді була, з однією лише надією. Що це все неправда. Джаччі пішла до директора, попросила звільнення від уроків, побігла додому. Перед дверима квартири застигла, майже боялася входити. Відчинила двері. Жодного шуму. Нічого. Пройшла по всіх кімнатах, вигукуючи ім’я, потім важко впала на стілець. Ще більш утомлена і більш самотня, ніж зазвичай почувалася. У дверях з’явився портьє.

— Пані професорко, у вас усе гаразд? Ви така бліда. Послухайте, сьогодні від вас прийшли двоє хлопців і сказали, що ви попросили їх вигуляти Пепіто. То я їм відчинив. Я ж правильно зробив, так?

Джаччі дивилась на нього. Так, ніби не бачила. Потім, без ненависті, покірливо, з сумом та тугою похитала головою. Що міг знати цей чоловік? Молоді — вони жорстокі. Джаччі подивилась услід портьє, потім важко підвелася й почвалала зачиняти двері. На неї чекали дні самотності у цій великій квартирі без веселого гавкання Пепіто. Як можна помилятися у людях. Бабі здавалась їй розумною й гордовитою дівчиною, може, трішки занадто всезнайкою, але не злою, щоб удатися аж до такого. Пішла в кухню приготувати собі їсти. Відкрила холодильник. Поряд із її салатом стояла вже приготована їжа для Пепіто. Розридалася. Тепер вона по-справжньому самотня. Тепер вона остаточно програла.

47

Того надвечірка Паоло рано закінчив роботу. Прийшов додому щасливий. Раптом почув гавкіт. Зайшов до зали. Білий шпіц привітно метляв хвостиком на його турецькому килимі. Перед ним стояв Полло з дерев’яною ложкою в руках.

— Готовий? Нумо!

Полло кинув ложку на диван навпроти. Шпіц навіть не озирнувся, анітрохи не зацікавлений, куди полетів той шмат дерева. Однак почав гавкати.

— Бляха, чому він не біжить? Цей собака не функціонує! Ми взяли пса-ідіота! Він тільки гавкати вміє.

У кріслі поряд Степ відклав убік новий номер журналу «Totem comic».

— Так це ж не службовий собака. У нього немає цих здібностей. Чого ти від нього хочеш?

Степ помітив брата. Паоло стояв у дверях усе ще в капелюсі.

— О, Па’, привіт, як справи? Я не чув, як ти увійшов. Чому так рано сьогодні?

— Я раніше закінчив роботу. Що робить цей пес у моєму домі?

— Він новий. Ми його взяли навпіл — я і Полло. Тобі подобається?

— Абсолютно ні. Не хочу його тут бачити. Ось подивись. — Він підійшов до дивана. — Тут уже повно білої шерсті.

— Та ну, Па’. Не дратуйся. Пес житиме у моїй половині хати.

— Що?!

Собачка пометляв хвостиком і загавкав.