Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа
— Так?
— Бабі, це я.
— Другий поверх.
Двічі натиснула на кнопку домофона і пішла до дверей. Не втрималась, щоб не глянути на своє віддзеркалення в картині за склом у коридорі. Все гаразд. Відчинила двері. Побачила, як він біжить угору сходами. Уповільнився тільки на останній сходинці, щоб усміхнутися — саме тією усмішкою, яка їй так подобалась.
— Привіт.
Бабі притислася до одвірка, даючи йому пройти. Степ пройшов поза нею і, поки Бабі зачиняла двері, витяг з-під куртки коробку.
— Тримай, це англійське масляне печиво. Я тут недалеко придбав, дуже смачне.
— А, то щось англійське тобі таки подобається…
— Якщо чесно, я його ніколи не куштував. Але мій брат просто шаленіє від нього. Він полюбляє яблучні пироги і таке всяке, тому це печиво точно має бути дуже смачним. Мені ж подобається тільки солоне. Навіть на сніданок я їм тости чи канапки. А солодощі — майже ніколи.
Вона усміхнулась. Дещо стривожена тим, які вони різні навіть у найпростіших речах. Однак вдала, що тішиться.
— Дякую, одразу ж покуштую.
Насправді вона сиділа на дієті, а оці маленькі крихкі прямокутники на маслі точно містять по сімсот калорій кожен. Степ також тривожився. Це печиво він не купив дорогою, а взяв із дому. Потім, поміркувавши, заспокоївся. Зрештою, так він навіть робить послугу Паоло. Тому не завадить трохи дієти.
Даніела навмисно вийшла зі своєї кімнати, щоб подивитись на нього.
— Привіт, Степе.
— Привіт. — Усміхаючись, подав їй руку. Здавалось, він не помітив тієї дивної обставини, що вона знала його прізвисько.
Бабі зблиснула очима на сестру. Даніела, піймавши на льоту її погляд, вдала, що бере щось потрібне, і повернулася до своєї кімнати. Невдовзі вода закипіла. Маленька ложечка залишила темні листки чаю в заварничку. Помалу кухнею розлився легкий екзотичний аромат.
Потім пройшли до вітальні. Вона — з горнятком гарячого черешневого чаю, він — з обома банками пива, не залишаючи таким чином сумнівів. Знову поговорили про Джаччі.
Потім Степ із цікавістю послухав її історії. Бабі взяла з шафи фотоальбом і показала йому. Може, йому допомогло «Гайнекен» чи, може «Пероні», але йому було справді цікаво. Слухав її мальовничі розповіді, які супроводжували кожну фотографію, кожну подорож, спогад, свято.
Цього разу він не заснув. Помалу перед його очима розгорнулась історія її зростання — на оцих сторінках під плівкою. Побачив, як у неї виросли перші зубки, як вона дмухала на свою першу свічку, як сіла на велосипед, а потім ось вона, уже більша — на каруселях разом із сестрою. На санчатах поряд із Санта-Клаусом, у зоопарку з левеням на руках. Побачив, як витоншується на фотографіях її обличчя, темнішає волосся, ростуть груди, і раптом, сторінкою пізніше — вона вже жінка. Тепер вона геть не схожа на оте набурмосене дитя в купальнику, руки в боки. Вузький роздільний купальник прикривав засмагле тіло гарної дівчини — з гладенькими, тепер уже довгими й стрункими ногами. Її блакитні очі світились розумом, цнота була свідомим вибором. Сидячи на човнику, усміхалась в обрамленні довгого волосся, висвітленого сонцем. Її худенькі плечі, мабуть, ще трішки занадто клинцюваті, золотаво просвічувались під кінчиками волосся, вибіленими морем. Довкола неї — розпливчасті фігури інших туристів, що й гадки не мали про власне увіковічнення на цьому фото.
З кожною сторінкою, що він гортав, вона здавалась все більш схожою на ту, що сиділа поряд із ним. Степ, зацікавлений розповідями оригіналу, дивився на фотографії, попиваючи друге пиво і час від часу про щось питаючи. Потім раптом Бабі, яка знала, що там далі, спробувала перегорнути одну сторінку.
Степ, розважений спогляданням цих тисяч маленьких її копій, був швидшим за неї.
— Е, ні, я хочу подивитись.
Якийсь час жартівливо борюкалися — насправді тільки для того, щоб пообійматися й відчути близькість. Потім він переміг і, відкривши, розреготався. Кумедна, зі зведеними до носа очима, вона усміхалася з центру сторінки. Цю фотографію Бабі ніколи не любила.
— Дивно, але саме вона схожа на тебе більше за всіх.
Вона, вдаючи образу, легенько вдарила його. Потім поклала на місце альбом, узяла своє горнятко і дві вже порожні банки з-під пива й пішла на кухню. Степ, залишений наодинці, вештався залою. Зупинився перед картинами художників, яких він не знав. Срібна православна ікона на темній лакованій шафці. Два дивани, широкий стіл на низьких ніжках. На ньому — маленькі срібні скриньки та попільнички, яким зраділи б його друзі.
Тим часом Бабі на кухні помила своє горнятко й викинула у смітник під рукомийником банки з-під пива. Прикрила їх картонкою з-під молока та використаними паперовими рушничками. У цьому домі не повинно залишатися слідів Степа. Коли ж вона повернулася до зали, Степ зник. Пройшла коридором.
— Степе?
Анічичирк. Пішла до своєї кімнати.
— Степе?
Побачила його. Він стояв перед столом і гортав її щоденник.
— Це негарно — читати чужі нотатки без дозволу. — Бабі вихопила щоденник з його рук. Він не опирався. Адже вже прочитав усе, що його цікавило. Запам’ятав.
— А хіба там є щось, що могло б мене розсердити?
— Це мої справи.
— Там запис про того бевзя на «БМВ»?
Бабі подумала про Кіко Бранделлі й розсміялася.
— Ні, це просто так, маленький флірт. — Вона, пустуючи, вимовила це слово з підкреслено іноземним акцентом.
— Маленький флірт, — повторив за нею Степ, також із підкреслено іноземним акцентом, але твердішим.
Вона глянула на нього з натяком.
— Ну так, зовсім не те, що твій роман із тією божевільною фурією.
— Якою ще фурією? — Степ удав, що не розуміє.
— Ну ж бо, ти чудово зрозумів, кого я маю на увазі! Ота брюнетка-забіяка, яку я вчора поставила на місце. Ти ж не хочеш сказати, що вона на мене настрибнула просто зі спортивного інтересу. Між вами був далеко не флірт…
Степ розсміявся і підійшов до неї, поцілував її й потяг за собою на ліжко. Потім почав задирати на ній кофтинку.
— Ні, стоп. Якщо зараз прийдуть батьки і застукають нас, вони розлютяться. Якщо ж вони застукають нас у моїй кімнаті у такому вигляді — то буде кінець
