Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

— Той хлопець був сьогодні тут, я впевнена.

— Який хлопець?

— Той, що побив Аккадо, той, через якого твоя дочка прогуляла школу. Стефано Манчіні, Степ, хлопець Бабі.

— Хлопець Бабі?

— Ти не бачиш, як вона змінилася? Ну от як так, що ти нічогісінько не помічаєш… Це все він винен. Вона тепер вештається по мотоциклетних перегонах, підробляє підписи… І зрештою, ти бачив той синець у неї під оком? Гадаю, він її ще й б’є.

Клавдіо мову відібрало. Ще проблеми. Як може бути, щоб хтось побив Бабі? Він має щось зробити, втрутитись. Так, він зустрінеться з тим типом, він зможе.

— Тримай, — Рафаелла подала йому якусь цидулку.

— Що це?

— Номери мотоцикла того хлопця. Потелефонуєш нашому другові Давіоне, віддаси це йому, він знайде адресу, і ти підеш до хлопця поговорити.

Тепер йому точно доведеться все це робити. Він учепився за останню надію: — Ти впевнена, що номери записані правильно?

— Я їх сама зчитала перед школою Бабі кілька днів тому. Я їх напам’ять знаю.

Клавдіо поклав собі цидулку до гаманця.

— Не загуби ж! — ці слова Рафаелли прозвучали радше як погроза, аніж як порада.

Клавдіо повернувся до зали й знесилено гепнувся на диван перед телевізором. Там пара обговорювала свої справи перед якимсь патлатим типом. І як ото їм хочеться про це говорити по телевізору перед усіма? Він не має жодного бажання щось обговорювати навіть у себе вдома, на власній кухні. А йому доведеться плентатися розмовляти з тим хлопцем. Той і його поб’є. Подумав про Аккадо. Можливо, вони в одній палаті в лікарні лежатимуть. Удвох веселіше. Але це його не втішило. До того ж Аккадо не такий уже й приязний. У телевізорі вже показували рекламу. Один псевдопрофесор мистецтва, насправді великий нечема, рекламував пиво. Клавдіо витяг з кишені гаманець і пішов до телефона. Стефано Манчіні, Степ. Цей хлопець уже йому обійшовся у десять мільйонів та два пива. Узяв цидулку з номерами мотоцикла і набрав номер свого друга Давіоне. Потім, чекаючи, коли у слухавці на тому кінці дроту хто-небудь відповість, подумав про свою дружину. Рафаелла просто неймовірна. Вона раз чи двічі бачила мотоцикл цього хлопця — і миттєво запам’ятала номери. Він, хоча вже рік як їздив на цьому «мерседесі», все ще не пам’ятав власних номерів.

— Алло, Енріко?

— Так.

— Привіт, це Клавдіо Джервазі.

— Як справи?

— Добре, а в тебе?

— Дуже добре… Дуже радий тебе чути.

— Слухай, вибач, що турбую, але мені потрібна одна послуга. — На якусь мить у Клавдіо спалахнула надія, що Енріко буде не таким уже й люб’язним.

— Так, звісно, кажи.

Ось така правда життя: коли ти насправді не потребуєш послуги, усі готові тобі її зробити.

53 Граніта — напівзаморожений десерт сицилійського походження на основі льоду, цукру, фруктового соку або іншого наповнювача.

Граніта — напівзаморожений десерт сицилійського походження на основі льоду, цукру, фруктового соку або іншого наповнювача.

53

45

Вона не зрозуміла, чи це було уві сні, а чи в реальності — таке тихе постукування по віконниці. Може, вітер. Обернулася на інший бік. Знову почула цей звук. Трохи сильніший, точніший, ніби якийсь сигнал. Бабі підвелася з ліжка. Підійшла до вікна. Подивилась крізь щілинки віконниці. Осяяний світлом повного місяця, там стояв він. Здивована, тихенько підняла віконницю.

— Степе, що ти тут робиш? Як ти сюди вліз?

— Дуже просто. Я став на підмурок, а тоді видряпався по трубах. Ну ж бо, ходімо зі мною.

— Куди?

— На нас чекають.

— Хто?

— Усі інші. Мої друзі. Годі вагатися, ходім! Цього разу, якщо нас застукають твої батьки, то буде справді непереливки.

— Зачекай, я хоч щось накину.

— Та ні, ми ж тут близько йдемо.

— Але ж на мені, крім нічної сорочки, геть нічого немає.

— Так ще краще. — Він засміявся.

— Ну ж бо, дурнику. Зачекай хвильку.

Швидко вдяглася. Бюстгальтер, трусики, олімпійка, джинси, черевики «Тобакко» — і вона знову біля вікна.

— Добре, ходімо, але через двері.

— Ні, зліземо тут, так буде краще.

— Та ти жартуєш, я боюся. Впаду й розіб’юся. Знаєш, що буде, якщо мої батьки прокинуться від мого крику й звуку падіння? Ну ж бо, ходи за мною.

Вона провела його у темряві цієї сонної домівки, ступаючи дрібними тихими кроками. Вимкнула сигналізацію, взяла ключі і — гайда. Тихо клацнули двері, зачиняючись за ними, притримувані до останнього. Потім — сходами до двору, на мотоцикл, вниз узвозом, з вимкненим мотором, щоб не порушувати тишу. Виїхали за ворота, Степ газонув. Полетіли вперед, тепер уже далекі й у безпеці, вільні їхати, куди заманеться, разом, у той час як для всіх інших вони мирно спали у своїх ліжках.

— А хто тут? — Бабі злізла з мотоцикла й роззирнулася з цікавістю.

Степ витяг щось із бардачка.

— Іди за мною й побачиш. Тільки тихо, будь ласка.

Вони були на вулиці Дзандонай, неподалік від церкви. Зайшли у вузьку хвіртку. Пройшли темною доріжкою поміж кущів.

— Ось тут пролізай.

Степ підняв край сітки, відірваної внизу. Бабі нахилилась, рухаючись обережно, щоб не заплутатись у ній. Ще мить — і Степ також був поряд. Йшли у темряві по коротко підстриженому газону. Місяць підсвічував усе довкола. Вони були всередині житлового комплексу.

— Але куди ми йдемо?

— Цс-с, — Степ показав, щоб вона мовчала.

Потім, перелізши через низенький мур, Бабі почула шум. Це був далекий сміх чи гомін. Степ усміхнувся їй і взяв за руку. Вони вийшли з-за куща і — ось він, перед їхніми очима. Осяяний місяцем, прозорий і блакитний, спокійний, облямований ніччю. Великий басейн. У ньому були вже кілька хлопців. Вони плавали там, не надто галасуючи. Маленькі хвилі вихлюпувались за борти і завмирали в траві довкола. Це відчувалося, ніби дивне дихання — ця вода, що гойдалась туди-сюди й губилась у порожнечі невеликої ґратниці.

— Йди сюди.

Вони підійшли до басейну. Кілька хлопців привіталися з ними.

Бабі розрізнила їхні мокрі обличчя. Всі вони були друзями Степа. Вона вже запам’ятала кілька імен. Сицилієць, Гак, Кролик. Такі імена було легше запам’ятати, аніж звичайні, коли всіх звати Андреа, Фабіо чи Марко. Там був Полло та навіть Палліна, яка підпливла до бортика.

— Чорт забирай, я була