Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

— Мені вже вистачає тебе — завжди мене будиш, коли повертаєшся додому, що ж то буде із цим псом, який увесь час гавкає. Ні, і мови бути не може.

В поганому настрої Паоло пройшов до своєї кімнати. Полло озирнувся з дивною гримасою на Степа.

— Бля, він розлютився.

Раптом йому сяйнула ідея. Полло заволав так, що було чути в сусідній кімнаті.

— Паоло, за ті триста штук, що я тобі винен… я його заберу собі.

Степ розреготався і знову взявся за «Totem comic». Паоло з’явився у дверях.

— Гаразд. Тих грошей я однак би ніколи не побачив, то хоч цього собаки здихаюся. До речі, Степе, можна дізнатися, куди поділося моє масляне печиво? Я його купив позавчора на сніданок, і вже нема.

Степ напустив туману:

— Ну, не знаю, може, його з’їла Марія. Я його не брав, ти ж знаєш — я таке не їм.

— Не знаю, як так виходить, але коли щось стається, то це завжди провина Марії. То звільнимо Марію, га? Якщо від неї самі збитки…

Втрутився Полло:

— Ти жартуєш? Марія — просто диво. Такі яблучні пироги пече — вмерти можна! От кілька днів тому, наприклад…

— Ага, отже, таки ви його зжерли! Я й не сумнівався!

Степ глянув на годинник.

— Чорт забирай, пізно вже. Я мушу йти.

Полло також підвівся.

— Я теж мушу йти.

Паоло залишився у залі сам.

— А собака?

Полло, виходячи, встиг гукнути:

— Я його пізніше заберу!

— Дивися: або ти його забираєш, або ж віддаєш мені триста тисяч лір.

Двері захряснулися. Паоло подивився на шпіца. Той сидів посеред зали й метляв хвостом.

Дивно, що він ще не зробив калюжу на його килимі. Паоло відкрив свою шкіряну валізку й дістав звідти новий пакет англійського масляного печива. Роззирнувся. Куди б його сховати? Вибрав маленьку шафку внизу, в якій зберігались конверти та листи.

У цьому домі ніхто ніколи не писав листів. Навряд чи вони його знайдуть. Сховав печиво під нерозпечатаною пачкою конвертів. Коли підводився, помітив, що шпіц за ним слідкує. Якийсь час вони дивились один одному у вічі. «Може, вони його навмисно залишили? Є ж собаки, що знаходять трюфелі. То, може, цей уміє знаходити печиво?» Тепер він був уже не такий упевнений у своїй схованці.

48

Бабі сиділа позаду Степа. Притулилася щокою до його куртки, вітер розвівав кінчики її волосся.

— Як там у школі?

— Чудово. Сьогодні у нас було «вікно». Джаччі пішла додому через якісь сімейні проблеми. Ну, не дивно: якщо ми маємо проблеми з нею, то можу собі уявити, як ведеться її родині…

— Побачиш, що віднині з нею буде набагато легше. У мене таке ніби передчуття…

Бабі не дуже зрозуміла сенс цих слів, тож змінила тему.

— А ти впевнений, що не буде боляче?

— Абсолютно впевнений! Вони у всіх є. Бачила, моє яке велике? Інакше я б уже помер, ні? А ти собі зробиш одне малесеньке. Навіть не відчуєш нічого.

— Я ще не сказала, що зроблю. Я сказала, що поїду подивитись.

— Добре, як хочеш. Якщо тобі не сподобається — не робитимеш, гаразд?

Бабі не відповіла. Степ зупинив мотоцикл.

— Ось, ми вже приїхали.

Пройшли вузькою доріжкою. На землі був пісок. Його приніс аж сюди вітер, укравши з найближчого пляжу. Вони були у Фреджене, селищі рибалок. Бабі спитала себе, чи не з’їхала вона з глузду.

Хтозна, що скажуть її батьки, коли дізнаються про це. Треба зробити його у якомусь потаємному місці. Але якому? Місце має бути не на виду, але не дуже й заховане. Зрештою, той, хто робитиме, це місце бачитиме. «О Господи, мені зараз робитимуть татуювання», — подумала вона. Уявила матір, яка дізналась про це. Точно кричатиме. Вона завжди кричить.

Степ усміхнувся їй.

— Ти думаєш про те, де саме його зробити?

— Я все ще думаю, чи робити взагалі.

— Ну ж бо, тобі дуже сподобалось моє, коли ти його побачила. І Палліна теж має, хіба ні?

— Так, я знаю, але до чого тут це. Вона набила собі сама, вдома, за допомогою голок та хіни.

— Ну, це буде набагато краще. Машинкою воно виходить ще й кольорове, а потім… Це ж так круто.

— А ти впевнений, що вони ту машинку стерилізують?

— Звісно, що ти таке кажеш?

Бабі подумала, що вона не колеться, ніколи ні з ким не кохалась. Це було б неймовірним безталанням, якби вона схопила СНІД через татуювання.

— Ось, це тут.

Степ зупинився перед чимось на кшталт куреня. Вітер ворушив бамбукові соломини, що прикривали дах із залізних листів. Скло у вікнах — кольорове. Двері — з темного дерева. Колір — майже шоколадний. Степ прочинив їх.

— Джоне, можна?

— О, Степе, заходь.

Бабі увійшла за ним. Знічено зачинила за собою двері. Війнуло сильним запахом алкоголю. Принаймні спирт там є, треба лише побачити, чи вони його використовують. Джон сидів на чомусь на кшталт барного стільця і чаклував над плечем білявої дівчини, що примостилася перед ним на ослінчику. Чувся звук машинки. Бабі він нагадав стоматологічну бормашину. Будемо сподіватись, що цей агрегат робить не так боляче.

Дівчина дивилась просто перед собою. Можливо, їй було боляче, та, хай там як, вона не бажала це показувати. Якийсь хлопець, що стояв, притулившись до муру, закрив «Спортивний кур’єр».

— Боляче тобі?

Дівчина з дуже білою шкірою й еластичною бретелькою кофтинки, спущеною з плеча, відповіла кволим голосом: — Ні.

— Ну ж бо, тобі боляче.

— Я сказала: ні.

Хлопець повернувся до читання газети. Здавалося, що йому майже прикро, що їй не болить. Може, йому свого часу було боляче.

Бабі роззирнулась. На стінах були розвішані малюнки на будь-який смак: птахи, риби, метелики, дракони, тигри. Трохи нижче, над столиком, заставленим пляшечками з фарбами, було кілька фотографій. Джон, сфотографований зі своїми клієнтами, яким він щойно зробив татуювання. Там були біляві дівчата та дивні м’язисті типи з довгим волоссям. Усі усміхалися, демонструючи свої татуювання. На одній із більших фотографій мускулистий чолов’яга з лисим черепом демонстрував велетенського блакитного дракона по всій спині. Трохи нижче інший тип вказував собі на груди, де була витатуювана така ж троянда, як на бензобаку його мотоцикла. Здавалося, вони всі щасливі, що зробили татуювання. Бабі