Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

— Ось, готово. — Джон прибрав машинку й наблизився до плеча, щоб краще роздивитись власну роботу. — Ідеально!

Дівчина зітхнула з полегшенням. Витягнула шию, щоб зрозуміти, чи поділяє вона ентузіазм Джона. Бабі й Степ зацікавлено наблизилися. Хлопець припинив читати і також витягнув шию. Усі роздивлялися мовчки. Дівчина роззирнулась, шукаючи схвалення.

— Гарно, еге ж?

Тисячобарвний метелик виблискував на її плечі. Шкіра трохи спухла. Кольори, свіжі, змішані з червоною кров’ю, здавалися особливо яскравими.

— Дуже гарно, — усміхаючись, відповів, мабуть, її хлопець.

— Так, дуже, — Бабі теж вирішила підтримати дівчину.

— Ось, тримай оце. — Джон замотав її плече еластичною марлевою пов’язкою. — Маєш промивати її щоранку упродовж кількох днів. Побачиш, інфекції не буде!

Дівчина стисла зуби й глибоко вдихнула, потім зітхнула.

Бабі усміхнулася. Одне було беззаперечним. Принаймні після закінчення роботи Джон алкоголь точно використовує.

Тип витягнув сто тисяч лір і заплатив. Потім усміхнувся і обійняв свою дівчину зі свіжим татуюванням.

— Ой, так мені боляче!

— Вибач, сонечко. — Він узяв її трохи нижче за лікоть і вийшов з нею з цього псевдокуреня, питаючи себе, чи їй справді було боляче, а чи вона просто мстилася за його попередню поведінку.

— Ну, Степе, покажи мені, як там твоє татуювання…

Степ закотив правий рукав куртки. На його мускулястому передпліччі з’явився орел з вогняно-червоним язиком. Степ зробив рухи рукою, ніби піаніст. Його жили заграли під шкірою, оживлюючи ці великі крила.

— Воно справді гарне. — Джон із задоволенням подивився на результат власної праці. — Може, варто трішки додати кольору…

— Може, незабаром. Сьогодні ми тут задля неї.

— Ага, задля цієї гарної синьйорини… І що б ви хотіли зробити?

— По-перше, я не хотіла б, щоб було боляче, і потім… ви щоразу стерилізуєте цю машинку?

Джон заспокоїв її. Викрутив голки й простерилізував їх алкоголем на її очах. Ці блакитні очі слідкували за кожною найдрібнішою операцією, усе тривожніші в передчутті.

— Ти вже вирішила, де його зробиш?

— Не знаю, я б хотіла у місці, яке не впадає у вічі. Бо якщо помітять батьки — кепсько мені буде.

Вона тут-таки пошкодувала про цю фразу. Бо кепсько буде у будь-якому разі. Вирішила не думати про це.

— Ну, — усміхнувся їй Джон, — я багато татуювань набив на сідницях або ж на голові. А одного разу прийшла американка, яка наполягала зробити його собі… ну, там… ти зрозуміла де… еге ж? Мені навіть довелося спочатку там усе поголити!

Джон розреготався, показуючи жахливі жовті зуби. Бабі подивилась на нього збентежено. О Господи, та він маніяк.

— Джоне! — твердий голос Степа донісся йому з-за спини.

Джон одразу ж змінив вираз обличчя.

— Так, вибач, Степе.

Він обернувся до Бабі з більш професійними манерами.

— Тоді не знаю, ми його можемо зробити на шиї, під волоссям або на кісточці ноги, або ж на стегні.

— Так, на стегні буде чудово.

— Тільки тоді воно має бути маленьким. Нічого особливого, тому що, я так розумію, воно має бути прикрите трусиками або ж купальником. — Цього разу він говорив серйозно, без натяків.

— О, ну так, я й хочу щось просте. Щось таке кольорове, веселе.

— То вибирай ось із цих. — Джон витяг з-під столу товстий альбом.

Бабі почала гортати його. Там були черепи, шпаги, хрести, пістолети, різні страшні малюнки. Джон підвівся й закурив. Зрозумів, що тут буде довга справа. Степ сів поряд із нею.

— Оце? — вказав на нацистську свастику на тлі білого прапора.

— Та ти що!

— А що, непогано… Оце? — показав на величезну змію у фіолетових тонах із загрозливо роззявленою пащею.

Бабі йому навіть не відповіла. Далі гортала великий альбом. Дивилась на малюнки з незадоволеним виглядом, так, ніби вже знала, що нічого гарного там не знайде. Час від часу Степ переривав її, пропонуючи який-небудь жахливий малюнок. Це її ще більше дратувало. Зрештою Бабі прогорнула останню сторінку, ту, що з твердого пластику, і закрила альбом. Потім подивилась на Джона.

— Ні, мені нічого не сподобалось.

Джон ще раз затягнувся цигаркою, потім видихнув дим разом із зітханням. Так він і думав.

— Отже, треба щось вигадати. Тобі підійшов би метелик, такий, як я зробив тій дівчині?

Бабі наморщила носика.

— Троянда?

Бабі похитала головою.

— Загалом якась квітка?

— Не знаю…

— Ну, донечко, допоможи нам, бо інакше ми тут до ночі сидітимемо. До мене о сьомій наступний клієнт прийде.

— Але я не знаю. Хочеться чогось незвичного.

Джон почав міряти кроками кімнату. Потім зупинився.

— Якось я набив одному на плечі пляшку кока-коли. Вийшло дуже гарно. Хочеш, і тобі зробимо?

— Але мені не подобається кока-кола.

— Ну ж бо, Бабі, то скажи, що тобі подобається? — спробував допомогти Степ.

— Я самі йогурти їм. Не вибивати ж мені на стегні баночку йогурту!

Зрештою рішення знайшлось. Його запропонував Степ. Джон погодився, а Бабі була у захваті. Джон одразу ж заходився працювати. Це було складно. По-перше, через те, що Бабі не хотіла знімати джинси, а по-друге, вона, виявляється, боялася уколів — а тут же йшлося про сотні уколів, ще й зроблених електричною машинкою. Джон розповідав їй різні баналюки, щоб вона сиділа тихо. Про свої найдивніші спогади, про клієнтів, які жадали зробити татуювання на голові чи на повіках. Один навіть — на «тому причиндалі». Розповів їй, як Степ і Полло приїхали робити собі татуювання. Степ був спокійний, як скеля, а Полло — справжній жах. Він видудлив два пива поспіль і, ніби того було замало, зажадав ще й «косяк» — хоча ніколи не курив. Гаразд, це було купу років тому, і вони тоді були ще малими, але то був справжній переляк. Полло, уже геть не в собі, наостанок вирішив, що його татуювання йому більше не подобається. Почав скиглити, щоб його прибрали зі шкіри. Джон сказав йому, що це неможливо, але Полло все не хотів заспокоїтися. Затьмарений куривом, він поперекидав усі баночки з фарбами, пляшечки з розчинниками — усе це добро, яке, запевняв Джон, було привезене з Балі. Полло