Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

вийшов звідти із гаманцем, схудлим на чверть мільйона лір, і з червоним серцем на грудях та написом «Мама». Бабі розреготалася. У голові їй постало ущипливе питання, чи Палліна бачила те татуювання. На якусь хвильку забула про поколювання на стегні. Потім, уловивши звук машинки, знову посерйознішала. Машинка може зробити їй боляче, але якщо триматися прямо, то це допоможе, думала вона. Згадала, як проколювала собі вуха, разом з Палліною. Цей корок поза вухом і шматок криги, щоб нічого не відчути. Але вона відчула, ще й як! А ось тепер була тут, робила собі татуювання, з ним. Усміхнулася.

— Усе гаразд?

— Так, чудово.

Степ вирішив помститися за свого друга Полло. Розповів їй справжню історію Джона — зеленоокого китайця. Усі його звали так, і він з усіх сил намагався здаватися азійцем. Удавав, що він із Китаю, оточуючи себе різними китайськими речами. Але насправді був з Ченточелле55. Його дівчина була з Остії, у них був маленький син, якого батько назвав Брюсом на честь свого ідола. Джон носив волосся у хвостику, тому що йому дуже не хотілося часто його мити. Насправді його звали Маріо, і свої перші татуювання він навчився робити за ґратами. Ці азійські очі були короткозорістю, виправленою за допомогою дешевих лінз. Маріо — чи Джон — розреготався. Степ заплатив п’ятдесят тисяч. Бабі поглянула на своє татуювання. Вийшло бездоганно. Пізніше, уже на мотоциклі, Бабі трохи відтягла пов’язку і знову подивилась на нього щасливими очима. Степ помітив це.

— Тоді подобається?

— Дуже.

На її ніжній шкірі, ще спухлій від фарб, маленьке новонароджене орля, таке самісіньке, як у Степа, зроблене тією ж рукою, вдихало свіжий вітер надвечір’я.

Подзвонили у двері. Паоло пішов відчиняти. Перед ним стояв елегантно вдягнений чоловік.

— Добрий вечір, я шукаю Стефано Манчіні. Я Клавдіо Джервазі.

— Добрий вечір, мого брата немає вдома.

— Не знаєте, коли він повернеться?

— Ні, не знаю, він не казав. Часом він навіть на вечерю не повертається, приходить пізно ввечері.

Паоло глянув на незнайомця. Хтозна, що його пов’язує зі Степом. «Нова біда на порозі, — подумав він. — Йтиметься про бійку, як завжди».

— Послухайте, якщо хочете, проходьте, почекаєте тут, поки він повернеться чи зателефонує.

Клавдіо пройшов до вітальні. Паоло зачинив двері — й не втримався: — Вибачте, може, я можу чимось вам допомогти?

— Ні, я хотів би поговорити зі Стефано. Я — батько Бабі.

— А, зрозуміло.

Паоло ввічливо усміхнувся. Насправді йому нічого не було зрозуміло. Він зеленої гадки не мав, хто така Бабі. «Отже, дівчина, а не бійка, — подумав. — Ще більша біда».

— Вибачте, будь ласка. — Паоло пройшов углиб квартири.

Клавдіо, залишившись наодинці, роззирнувся довкола. Підійшов до кількох постерів, приклеєних до стіни, потім витяг пачку цигарок і запалив одну. «Хоч одна перевага у всій цій історії є. Принаймні можна спокійно покурити. Дивно як, той молодик — брат Стефано, того самого Стефано, що побив Аккадо, — а на вигляд такий пристойний. Може, справи не такі вже безнадійні. Рафаелла, як завжди, зробила з мухи слона. Може, й приходити не варто було. Це справи молодих. Самі між собою розберуться. Це просто романчик, скороминуща закоханість. Мабуть, у Бабі воно скоро само минеться». Роззирнувся у пошуках попільнички. Побачив її на столику позаду дивана. Підійшов струсити цигарку.

— Будьте обережним.

Клавдіо обернувся. Паоло стояв у дверях із ганчіркою в руці.

— Вибачте, просто ви ходите саме там, де пес зробив калюжу.

Маленький шпіц із пишною білою шерстю з’явився у куточку вітальні. Радісно задзявкав, ніби привертаючи увагу до своєї витівки. Паоло похитав головою. «За що все це мені?»

Потім, зітхаючи, кинув ганчірку на підлогу позаду дивана.

Степ і Бабі зупинились у дворі будинку. Автівки батьків не було.

— Мої батьки ще не повернулися. Хочеш зайти на хвильку?

— Ага, з радістю. Зателефоную братові, спитаю, чи йому щось треба.

Телефон задеренчав. Паоло пішов відповідати.

— Алло?

— Привіт, Па’. Як справи? Полло заходив по собаку?

— Ні, твій друзяка-кретин не з’являвся. Зачекаю ще десять хвилин, потім виставлю шпіца за двері.

— Ну ж бо, не треба так. З тваринами так не можна. Треба потурбуватись про нього — вивести на прогулянку, щоб він зробив там свої справи.

— Уже зробив, дякую!

— Овва, який ти передбачливий, ти просто супер, брате!

— Ти не зрозумів. Він уже все зробив тут і замочив мені весь турецький килим!

Паоло навіть відмовився від свого іміджу суперефективного менеджера, змалювавши себе як якогось скорченого у три погибелі невдаху з ганчіркою в руці, що витирає собачу сечу. Все заради того, щоб змусити Степа нарешті почутися винним. Нічого не вдієш. З іншого кінця дроту долинув щирий регіт.

— Повірити не можу!

— Доведеться. Ага, слухай. Тут прийшов чоловік, про тебе питає. — Паоло обернувся до стіни, намагаючись приглушити голос. — Це батько Бабі. Скажи, щось сталося?

Степ здивовано обернувся до Бабі. Вона, зрозумівши, що відбувається щось дивне, подивилась на нього запитально.

— Правда?

— Так. Чи ти думаєш, що я з тобою жартувати буду на такі теми?.. Ну, то що відбувається?

— Нічого, потім розповім.

Степ усміхнувся до Бабі й промовив у слухавку:

— Передай мені його.

Паоло простягнув слухавку Клавдіо.

— Синьйоре Джервазі, вам пощастило. Мій брат телефонує.

Клавдіо підвівся з дивана. Йдучи до телефона, спитав себе, чи справді йому так уже пощастило. Може, було б краще його не знайти. Спробував зробити глибокий та впевнений у собі голос: — Алло?

— Добрий вечір. Як справи?

— Добре, Стефано. Слухайте, я б хотів поговорити з вами.

— Добре, про що будемо говорити?

— Це делікатне питання!

— Ми не можемо обговорити це телефоном?

— Ні. Буде краще, якщо ми побачимось, і я поясню це вам особисто.

— Гаразд, як скажете.

Клавдіо зітхнув із полегшенням. Поки що все йшло, як слід.

— Отже, де ми могли б зустрітися?

— Не знаю, вибирайте ви.

— Йдеться про справу, яка займе кілька хвилин. Ви де зараз?

Степ ледве стримав сміх. Не варто повідомляти, що він зараз вдома у свого співбесідника.

— Я в друга. У районі мосту Мільвіо.

— Ми можемо зустрітися перед церквою Санта-К’яра, знаєте, де вона?

— Так. Але я чекатиму вас поряд із дубом. Мені так зручніше. Знаєте, де він? Там щось таке на кшталт садочка.

—