Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

Біла куля лежала навпроти жовтого першого номера, за кілька сантиметрів від лузи. Клавдіо загнав її туди дуже простим ударом.

— Ми виграли! — Клавдіо обійняв Франческу і навіть припідняв її. Потім, танцюючи з нею в обіймах, налетів на одного з суперників.

— Та заберися звідси, бля! — тип штовхнув Клавдіо, і той відлетів до більярдного столу. Франческа підвелася одразу ж. Дещо оглушеному Клавдіо знадобилось більше часу. Потім тип узяв його за барки:

— Ти нас перемудрував, га? «Я вже багато років не грав… Я не тренований…»

Клавдіо на смерть перелякався. Не знав, що робити.

— Але я справді дуже давно не грав, серйозно.

— Ах так? Із останнього удару цього не видно.

— Просто поталанило.

— Гей, годі, облиш його. — Тип удав, що не чує ці слова Степа. — Я кажу: дай йому спокій!

Раптом Клавдіо відчув, що його кудись тягнуть. Потім піджак перестав тиснути на груди. Віддихувався, у той час як типа приклеїли до стіни: Степ тримав йому руку на горлянці.

— Ти не чув? Мені не хочеться сваритися. Хутко, двісті штук на стіл! Це ви наполягали на партії.

Другий хлопець підійшов з грошима в руці.

— Але ти нам таки насвистів. Цей грає у десять разів краще за Полло.

Степ узяв гроші, перерахував їх і поклав у кишеню.

— Це правда, але хіба це моя вина?.. Я ж навіть не знав…

Потім узяв під лікоть Клавдіо, і вони переможно вийшли з більярдної зали. Клавдіо замовив собі ще порцію віскі. Цього разу — щоб оговтатися від переляку.

— Дякую, Степе. Чорт забирай, він хотів розбити мені пику.

— Та ні, він полякати хотів, просто розлютився!

— Ні, ні, правда — дякую.

Степ усміхнувся.

— Тримай, Клавдіо, ось твої сто штук.

— Ні, що ти, я не можу їх узяти.

— Як це — не можеш? Бляха, партію ж виграв практично ти! До того ж тебе мало за це не поскубли!

— Добре, тоді давай чогось гарненько вип’ємо. Я пригощаю.

Трохи пізніше Степ, бачачи стан Клавдіо, провів його до машини.

— Ти упевнений, що можеш доїхати додому?

— Упевнений, не хвилюйся.

— Точно? Бо мені нескладно поїхати з тобою.

— Ні, правда, я в порядку.

— Добре, як хочеш. Гарна партія, еге ж?

— Дуже гарна! — Клавдіо всміхнувся і вже хотів захряснути дверцята автівки, аж раптом почув крик.

— Клавдіо, зачекай! — це була Франческа. — Що ти робиш? Їдеш, не попрощавшись зі мною?

Клавдіо вибачився:

— Ти маєш рацію, але довкола був такий шарварок.

Франческа сіла в машину й поцілувала його в губи — ніжно, невинно. Потім відхилилась і усміхнулась йому.

— Ну, тоді па-па, побачимось. Заходь іноді до мене. Я завжди тут.

Клавдіо дурнувато витріщився на неї.

— Звичайно, заходитиму.

Потім захряснув дверцята, завів мотор і поїхав собі. Відчинив віконечко. Свіжий нічний вітер був приємним. Поставив стереокасету й закурив. Потім, геть п’яний, ляснув руками по керму:

— Вау! Бляха, яка куля! І яка тьолка…

Раптом відчув себе щасливим, яким уже не був купу часу. Та що ближче під’їжджав до свого будинку, то дужче похмурнів. Почав думати, що він може сказати Рафаеллі. Заїхав до гаража, усе ще не визначившись з остаточною версією. Цей маневр йому й тверезому не надто вдавався, а для п’яного це було вже геть неможливо. Вилізаючи з машини, глянув на подряпину на боці й на «Веспу», що завалилась попід муром. Підняв її, вибачаючись.

— Бідна Пампушечко, я пом’яв тобі «Веспу».

Потім піднявся до квартири. Рафаелла вже на нього чекала. Це був найгірший допит у його житті, гірший за ті, що показують у фільмах. Рафаелла була тільки поганим поліцейським, іншого — того доброго, який у фільмах ставиться до тебе по-дружньому, приносить склянку води чи цигарку — не було.

— Ну, то можна дізнатись, як усе пройшло? Розповідай!

— Добре, ні, навіть дуже добре. Степ — достойна людина, хороший хлопець. Там нема чого перейматися.

— Як це — «нема чого перейматися»? Він же розтрощив носа Аккадо?

— Може, той його спровокував. Що ми про це знаємо? А потім, Рафаелло, скажімо чесно: Аккадо таки страшенний зануда…

— Що ти верзеш? А ти йому наказав дати спокій нашій дочці? Що він не повинен бачитись з нею, телефонувати їй, забирати її зі школи?

— Насправді ми до цього не дійшли.

— То що ж ти йому сказав? Що ви робили до цієї години? Дванадцята ночі!

Клавдіо здався.

— Ми грали у більярд. Подумай тільки, кішечко, ми обставили двох задавак! Я забив дві останні кулі. І навіть виграв сто штук. Класно, га?

— Класно? Ти — ідіот, як завжди, ні на що не здатний. Ти п’яний, від тебе смердить димом, і ти навіть не зміг поставити на місце того кримінального типа!

Рафаелла розвернулася й пішла геть, розлючена. Клавдіо зробив останню спробу заспокоїти її.

— Рафаелло, зачекай!

— Що ще?

— Степ сказав, що він закінчить університет.

Рафаелла з силою захряснула двері й зачинилася у спальні. Ця остання брехня ніяк не зарадила. «Чорт забирай, вона таки справді розізлилася. Для неї цей шмат паперу — все. Зрештою, вона мені так і не пробачила, що я не захистив диплом». Потім, із гіркотою від цієї останньої думки, почвалав, п’яний, до ванної. Підняв кришку унітаза, і його знудило. Коли він уже роздягався, з кишені піджака випала якась цидулка. Підняв її. Втомлена усмішка з’явилась на його обличчі. Це був номер Франчески. Прекрасна дівчина з ебонітовою шкірою та волоссям, як вороняче крило, мабуть, поклала його туди, коли цілувала його в машині. Перечитав номер. Так, ця сцена нагадала йому фільм «Метелик». Стів Маккуїн у тюрмі отримує записку від Дастіна Гофмана і, щоб її не прочитали сторонні, ковтає її. Клавдіо завчив номер напам’ять, але потім викинув цидулку в унітаз. Якби він спробував її ковтати, його б ще раз знудило. Спустив воду, вимкнув світло, вийшов з ванної та ліг у ліжко. Полежав, ніби пливучи над простирадлом, усе ще трохи напідпитку. Голова крутилася, і здавалось, що його ніби щось м’яко розгойдує. Який грандіозний вечір. Пречудовий удар. Неймовірний карамболь. Пиво, віскі, його друг Степ. Вони виграли двісті штук. А Франческа? Вони танцювали разом, він її обіймав і піднімав це пружне тіло. Згадав