Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

У цю мить Сицилієць кинувся на нього. Але цього разу Степ був готовий. Відскочив ліворуч і вгатив йому в ніс прямим точним ударом. Відчув, як під його кулаком зминається ніс, як знову трощаться вже м’які й пошарпані хрящі… Побачив, як зійшлися від болю докупи брови. Глянув йому в обличчя й побачив ту гримасу, ту нижню губу, яка пробувала на смак власну кров. Побачив, як він посміхається, й цієї миті зрозумів, як усе буде складно.

Бабі сиділа на дивані. Ліниво дивилась телепередачу й відсьорбувала з горнятка чай з трояндами, коли подзвонили у двері. Підвелася й пішла відчиняти.

— Хто там?

— Я.

Перед нею стояв Степ. Волосся розкуйовджене, сорочка розірвана, а з правої брови сочиться кров.

— Що з тобою трапилось?

— Нічого. Я просто знайшов намисто, — підняв праву руку. Золоте намисто синьйори Маріані заблискотіло в напівтемряві сходів. — Тепер ти можеш прийти на вечерю?

Бабі, віднісши намисто синьйорі й безповоротно втративши місце няні, піддалася на умовляння Степа піти до нього. Але коли вони відчинили двері, на них чекав жахливий сюрприз. За столиком у центрі вітальні при світлі романтичної свічки сиділа Мануела. Паоло з’явився за мить — з кухні. Він ніс фруктовий салат, приготований Степом, а на додачу, на ньому був той самий фартушок — подарунок Бабі. Вони все з’їли. Паоло глянув на Степа. Той, не вірячи своїм очам, стояв у дверях.

— Привіт, Степе. Вибач, га… Але ж я телефонував, а ніхто не відповідав. Тож ми прийшли додому, почекали. Вже була десята година. Тоді ми собі сказали: «Вони вже не прийдуть». І почали їсти. Правда?

Озирнувся на Мануелу, шукаючи підтримки, і та кивнула й ледь усміхнулася. Степ глянув на її тарілку. Там залишались шматочки його салату з авокадо.

— І все з’їли, як я бачу. Ну, то хоч скажіть, як вам вечеря? Смачна була?

— Дуже смачна. — Мануела здавалася щирою. Раптом замовкла: зрозуміла, що це було питання, яке не вимагало відповіді.

— Гаразд, Паоло, позич мені машину, ми поїдемо кудись поїсти.

Паоло поставив фруктовий салат на стіл.

— Але насправді…

— Що? Навіть не думай. Ти з’їв усе моє, зжер той салат, що я сам готував цілий вечір, і ще й комизишся?

Степ підійшов до нього з загрозливим виглядом.

— Ключі сюди, негайно.

Паоло подумав, що брат таки має рацію. Витягнув з кишені ключі й відпустив їх у підставлені братові руки з несміливим: «Потихеньку їдь, га?» Степ зібрався виходити.

— До речі, я купив тобі твоє масляне печиво. Якщо хочеш ще десерту, то воно в шафці на кухні.

Паоло ледь усміхнувся, та його думки були вже цілковито зайняті його «Гольфом» кольору «сірий металік» і тією долею, що на нього чигає.

Степ і Бабі пішли їсти гарячі млинці в невеличке французьке кафе у районі Піраміде. Відтак вирішили не повертатися до квартири Степа. Бабі не подобалось, що там його брат. Тоді Степ, проклинаючи Паоло та його страхолюдну дівчину, повернув ліворуч у бік Янікула. Запаркувався на роздоріжжі між садів, між іншими машинами із вже запітнілими від кохання вікнами — повними безпритульних пристрастей, незручної й поспішної насолоди, яка завжди закінчується легкою печією. Вдалині перед ними засинало місто.

Трохи ближче верхи на парапеті сиділи хлопці, що передавали один одному заборонені затяжки швидкоплинних веселощів. Степ покрутив приймач. 92.70. Романтична радіостанція. Потягся до Бабі й почав її цілувати. Потім ліг на неї. Не зважаючи на біль у забитому плечі, в грудях, у стегнах, що також постраждали від стусанів Сицилійця. Бажання перемогло синці. Пристрасні поцілунки збороли механічні труднощі. Ручне гальмо заважало, коліщатко спинки не бажало підкорятися. Степ відчув м’яку та п’янку шкіру Бабі. Його дихання стало уривчастим від пристрасті. Спробував знову розкласти сидіння. Нічого не виходить, заблокувалося. Тоді він, поки права рука крутила коліщатко сидіння, уп’яв ногу в бардачок й відштовхнувся з усієї сили. Почулося сухе крак. Сидіння обвалилося, і разом з ним — Бабі та Степ, регочучи, не думаючи геть ні про що, і найменше — про Паоло, його сердите обличчя та машину кольору «сірий металік». Вони заволоділи джинсами одне одного, ніби це було змагання, еротичний челендж. Потім Бабі уповільнила рухи, недосвідчена й знічена, заплющила очі й зрештою, обійнявши його, розчулилась із цієї його першої ніжної перемоги. Коли ж помітила, що Степ на цьому зупинятись не збирається, зупинила хлопця.

— Ні, що ти робиш?

— Нічого. — Степ усміхнувся. — Зондую ґрунт.

Бабі відсторонилась.

— Ти що, тут, в автівці? — з мрійливим виразом глянула за вікно. — Мій перший раз — це має бути щось навдивовижу красиве, у романтичному місці, з ароматом квітів та місяцем.

— Місяць є. — Степ прочинив люк на даху машини. — Бачиш, трохи сховався за хмарами, але є. Потім — відчуваєш?.. — глибоко вдихнув. — Тут довкола повно квітів. Чого тобі бракує? І місце романтичне. І навіть радіо грає. Ідеально ж!

Бабі розсміялася.

— Я мала на увазі дещо інше. — Глянула на годинник. — Вже дуже пізно. Якщо батьки повернуться і не знайдуть мене вдома, то знову покарають! Ну ж бо, швидше.

Вона підтягнула на собі джинси. Степ також привів до ладу одяг, відтак вони спробували полагодити сидіння. Марно. Повернулись додому, регочучи, з поламаним сидінням. Щоразу, коли Степ натискав на акселератор, Бабі падала на спину. Перебрали всі версії щодо того, що саме їм скаже на це Паоло. Степ струснув головою, думаючи про цей вечір. Практично трагедія, ще й з таким фіналом. Відчув, як судомить поперек. Заслуга Сицилійця та Паоло, який зайняв хату, а також цієї жахливої й незручної машини. Провів Бабі до дверей і попрощався з нею.

Швидко вів машину крізь ніч, намагаючись насолоджуватися цим «романтичним» утриманням та ароматом її зітхань, який залишився йому на руках.

— Куди ти запропав? Я вже годину на тебе чекаю, я ж мушу відвезти Мануелу додому.

Паоло вже нервувався. Степ уявив собі, що з ним буде, якщо йому сказати про зламане сидіння. Тож просто кинув йому ключі, намагаючись звести все на жарти:

— То міг би взяти мій мотоцикл, ти однак уже все моє береш.

Паоло не засміявся й зачинився у вітальні з Мануелою. Степ пройшов до своєї кімнати, роздягнувся і ліг у ліжко. Вимкнув світло. Сил не залишилось. Зручніше вмостився на подушці, ліг на спину. З вітальні долинали