Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа
— Ти щаслива?
Вона кивнула. Потім підвела на нього очі. Мокрі й мрійливі в обрамленні прозорих сліз, блискучих від кохання, прегарні. Він подивився на неї.
— Що таке?
— Я боюся.
— Чого?
— Що я ніколи більше не буду такою щасливою, як зараз…
Потім, шаленіючи від кохання, знову поцілувала його, мрійлива, огорнена теплом цього заходу сонця.
— Йди сюди, ходімо всередину.
Вони почали блукати цим незнайомим домом, відчиняючи таємничі кімнати, вигадуючи історії про кожну з них, уявляючи собі їхніх власників, які у цей час нічого не підозрювали.
Підняли всі віконниці, знайшли велику стереосистему й увімкнули її.
— Тут також бере станція «Теле Радіо Стерео».
Засміялися.
Вешталися цим домом, висуваючи шухлядки, викриваючи їхні секрети, розважаючись разом. Відходили одне від одного, та одразу ж кликали, щоб показати якесь дрібне дурнувате відкриття, і все здавалось їм чарівним, важливим, неймовірним.
Степ вийшов надвір, зняв багажник мотоцикла і вніс його до помешкання. За якийсь час покликав її. Бабі увійшла до кімнати.
За великим вікном широчіло море. Сонце, здавалось, підморгувало їй. Воно мовчазно зникало за далеким небокраєм. Останній його несміливий промінчик розфарбовував рожевим м’які хмаринки, розкидані у височині. Його сонний відблиск біг золотастою доріжкою по воді. Пробігав усе море і згасав на стінах цієї кімнати, в її волоссі, на нових, щойно постелених простирадлах.
— Їх купив я, тобі подобається?
Бабі не відповіла. Вона роззирнулась довкола. Маленький букетик червоних троянд відпочивав у вазі біля ліжка. Степ спробував перевести все на жарт: — Клянусь: я його купив не на світлофорі…
Відкрив багажник.
— Вуаля!
Всередині були розтоплені шматочки льоду, кілька кубиків ще плавали у воді. Степ витягнув звідти пляшку шампанського і два фужери, загорнуті в газету.
— Це щоб не розбились, — пояснив хитрість. Потім з кишені куртки витяг маленький приймач. — Я не знав, чи тут він є.
Увімкнув, налаштував на ту ж частоту, що й стереосистема, і поставив на шафку.
Пісня «Stay» розлилась кімнатою.
— Здається, він для цього й існує.
Степ підійшов до неї, обійняв і поцілував. Ця мить здалась Бабі такою гарною, що вона забула про все на світі — про свої наміри, про свої страхи, про свої упередження. Забула навіть, що перебуває в домі, який їй не належить, що вони виламали двері, що це ліжко, на якому вона п’є шампанське, — теж чуже. Зрештою дозволила, щоб він зняв із неї весь одяг, і сама його роздягала. Уперше опинилась в його обіймах цілком оголена, у той час як чарівне сяйво, розпливаючись на поверхні моря, сором’язливо висвітлювало їхні тіла. Молода й цікава зірка високо блищала в небі. Потім — у морі пестощів, у шумі далеких хвиль, криках веселих чайок, ароматі квітів — це сталось.
Степ м’яко ковзнув на неї. Бабі розплющила очі, подивилась на нього, він ніжно нависав над нею. Степ також пильно глянув на неї. Зляканою вона не здавалась. Легко їй усміхнувся, провів рукою по волоссю, заспокоюючи її. У цю мить з маленького приймача поряд із ними невинно полилась пісня «Through the Barricades», але ніхто з них цього не помітив. Вони ще не знали, що саме вона стане «їхньою піснею». Бабі заплющила очі, затамувала подих, раптово піддаючись цьому неймовірному відчуттю — цьому болеві кохання, цій магії, що віддавала її йому назавжди. Зітхнула, вчепилась у його плечі й міцно обійняла. Потім — розслабилась, заспокоїлась. Вона — його. Розплющила очі. Він був там, над нею. Ця м’яка усмішка гойдалась у хвилях кохання над її обличчям, час від часу цілуючи її. Але її вже не було. Тієї дівчини з переляканими блакитними очима, з сотнею сумнівів, з тисячею страхів — її більше не було. Подумала про те, як маленькою вона була зачарована історіями про метеликів. Мов лялечка, той маленький черв’ячок набуває тисячі прекрасних кольорів і раптом навчається літати. Тоді знову побачила себе. Ніжного метелика, який щойно народився в обіймах Степа. Усміхнулась йому і обійняла його, дивлячись в очі. Потім поцілувала — м’яко, по-новому, з пристрастю. Її перший поцілунок молодої жінки.
Пізніше, лежачи на простирадлах, він гладив її волосся, а вона притискалася до нього, поклавши голову йому на груди. Потім підвелася й подивилась на нього з усмішкою.
— Я не вмію, правда?
— Ні, ти молодець.
— Ні, я почуваюся неумійкою. Ти маєш мене навчити.
— Ти бездоганна. Іди сюди.
Вони підвелися з ліжка, Степ узяв її за руку, і вони пішли. Між квітами на простирадлі маленька червона квіточка, яка щойно розквітла, вирізнялась з-поміж інших — чистіша та цнотливіша за всі.
Трохи пізніше вони сиділи у ванній. Пили шампанське, весело теревенячи, злегка сп’янілі від кохання. А невдовзі — п’яні від пристрасті — знову кохалися. Цього разу без страху, вільніше. Цей раз здався їй прекраснішим, тепер легше рухати крильцями, можна не боятися польоту. Раптом зрозуміла, як чудово бути молодим метеликом. Потім вони взяли банні халати, що висіли на дверях, і зійшли вниз, на маленький пляж. Розважалися, вигадуючи імена, які могли б сполучатися з цими двома загадковими літерами, вигаптуваними у них на грудях. Позмагавшись, хто з них вигадає якнайдивніше, вони сіли на скелях.
Бабі програла. Вона пірнула другою. Плавали у свіжій солоній воді, у місячній доріжці, підштовхувані маленькими хвильками, час від часу обіймаючись, бризкаючись, відпливаючи одне від одного, щоб знову зустрітись і знову відчути на губах іншого цей присмак морського шампанського. Пізніше, сидячи на скелях, закутані в халати Амарильдо та Зиґфріди, вони замріяно дивились на розсип зірок над ними, на місяць, на ніч, на море, темне й спокійне.
— Тут прегарно.
— Це — твій дім, еге ж?
Бабі похитала головою:
— Ти збожеволів.
— Я знаю!
— Я дуже щаслива. Я ще ніколи в житті не почувалася такою щасливою. А ти?
— Я? — Він міцно стиснув її в обіймах. — Мені дуже добре.
— Так, ніби можеш пальцем торкнутися неба?
Степ усміхнувся й похитав головою.
— Ні, не так.
— Як це
