Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа
Це було в червні. Його фотографія в газеті. Довкола Андреа — уся редакція, включно з дизайнеркою, яку вдарив Степ. Це фото зняли, мабуть, за кілька днів після крадіжки. На Алессандрі були великі сонцезахисні окуляри. Степ витягнув з-поміж ґрат конфорок той пожовклий шматочок. Спитав себе, з якого ж він коміксу. Мабуть, із того, що з обличчям Дзанарді. Зараз це вже не мало жодного значення. Він спалив їх усі одразу ж після того дзвінка.
Стояв і дивився, як горіли ті кольори, як обличчя героїв зіщулювались у вогні, як легендарні фрази невідомих поетів зникали в димі. Потім увійшов його брат.
— Що ти коїш? Ти здурів? Дивися, ти так і витяжку спалиш… — Паоло спробував загасити цей занадто високий вогонь, але Степ його зупинив. — Степе, ти збожеволів? А потім мені нову витяжку купувати, чи як? Іди робити деінде оці всі дурощі.
Степа засліпило. Він відкинув Паоло до стіни біля вікна. Притис, узяв його за горло. Окуляри Паоло злетіли, впали долі й розбились. Потім Степ заспокоївся. Відпустив його. Паоло підняв свої розбиті окуляри й вийшов, не сказавши більше ні слова. Степові ж стало ще гірше. Почув, як захряснулись двері квартири. Стояв, дивився, як вогонь поглинає його комікси, руйнуючи кухонну витяжку, і страждав, як ще ніколи в житті. Самотній, як ще ніколи в житті. Згадалась пісня Баттісті. «Він був нечемний, і ти вдарив його в плече, ти знав, однак: не ця образа тобі пече». Це правда, Баттісті мав рацію. І у нього всередині все запалало ще дужче. Цей «нечемний чоловік» був його брат. Кава полилася раптово, бурмочучи, ніби теж хотіла висловитись. Степ налив її у філіжанку й відпив. У роті залишився гіркий і гарячий смак, точно такий, як спогади на денці його серця.
Літо.
Поїздки на мотоциклі до неї. Той серпневий ранок, коли повітря було ще свіжим від нічного вітру. Зупинився на автостраді потелефонувати їй. Одне капучино і — знову в дорогу, на мотоциклі, тиснучи на акселератор, поглинаючи кілометри. Спраглий її поцілунків, її обіймів, ще теплих від сну.
Барабанити пальцями по її вікну, чути шерех простирадла, її босі легкі кроки по підлозі. Бачити, як вона з’являється з-поза щойно піднятої віконниці. Як протирає очі у напівтемряві кімнати, гадаючи, що він — теж лише сон, гарніший і ніжніший за інші. І за мить уже бачити її усмішку — вона усвідомила, що це прекрасна реальність, набагато краща за випадковий сон. Господар пляжу. Якого знають, бояться, поважають. Його бронзові м’язи, об’єкт міських легенд. Йти містом поряд із нею, час від часу вітаючись з кимось, і не знати, як слід, хто це і як його звати.
Йти поряд із нею, міцно взявшись за руки. І знати, що довкола народжуються теми для розмов дорослих і пащекування ницих душ. Довга брудна хвиля піднімається, набирає силу, але потім мовчки розбивається позаду них, не дістаючи до цих широких плечей.
Вересень. Батьки Бабі купили їй квиток до Лондона. Вони домовились із батьками Палліни. Хотіли віддалити дівчат від цих їхніх поганих компаній.
Знадобилось не так багато. Добре продуманий план. Забігти до друга у відділ паспортів. Нові паспорти. На той чартер до Англії сіли два пасажири, але у квитках, змінених кілька днів тому, стояли інші імена. Полло та Палліна.
Це були незабутні пів місяця для всіх. Для батьків Бабі, ошуканих і задоволених, нарешті заспокоєних. Для Полло та Палліни, які вешталися Лондоном, його пабами та дискотеками й відправляли всім поспіль листівки, куплені у Римі в англійському магазині «Lyon Book» і заздалегідь підписані Бабі. Для Степа і Бабі, що були далеко від усіх, на грецькому острові Астипалея. Епічна подорож. Спочатку на мотоциклі до Бріндізі, потім на поромі — лежачи на містку в кольорових спальних мішках, обійнявшись і горланячи англійські пісні разом з іноземцями і таким чином покращуючи свою вимову. Хоча це був і не той спосіб, який передбачили для неї батьки. Потім — білі млини, кози, скелі, маленький будиночок на морі. Ловити рибу на сході сонця, спати після обіду, гуляти вночі, блукати пляжами. Господарі місця і часу, самі тут. Рахували зірки, забували дні тижня, телефонували з черговою брехнею.
Степ відпив кави. Вона гірчила ще дужче. Засміявся. А той раз, коли Бабі запросила всіх його друзів на вечерю? Спроба подружитися. Вони сіли за стіл і спочатку поводилися досить пристойно — так, як їх наполегливо попросив робити Степ. Але потім не витримали. Один за одним вони попідводилися з-за столу, загарбали собі всю їжу, видудлили пиво й подалися до вітальні. Велика помилка — запросити їх у середу. Тоді, коли є розіграш кубків. Звичайно, все завершилося драматично. «Рома» програла, якийсь прихильник «Лаціо» почав брати її уболівальників на кпини, відтак почалася бійка. Степові довелося виштовхати всіх.
Несхожість, незгода, нелад. Він спробував піти їй назустріч. Маскарад. Вони вдяглися у костюми Тома й Джеррі, і саме на ту саму вечірку, яку обрали вони, прийшли також Полло з Палліною. Жарт долі? Чи просто підказка Палліни? Усі вдали, що не впізнали його. Привіталися з Бабі — маленьким блакитнооким Джеррі, й проігнорували Тома, сміючись щоразу, коли повз них проходив цей котисько з величезними м’язами.
Наступного дня на площі до нього підійшли з серйозним виглядом Полло, Малюк, Гак та деякі інші.
— Степе, ми мусимо тобі дещо сказати. Знаєш, ми вчора були на одному святі й бачили там Бабі.
Степ глянув на них, вдаючи, ніби не знає, про що йдеться.
— То що?
— Ну, вона була перевдягнута на мишу, і до неї залицявся такий собі котисько, масно так, як хряк. Здається, він кремезний і любитель побитися. Якщо потрібна наша допомога, щоб поставити його на місце, то кажи. Бо це ж проблема. Є ж такі котиська, які… — Полло не зміг закінчити фразу. Степ наскочив на нього, заблокував його голову під пахвою й почав сильно терти йому потилицю своїм залізним кулаком. Під регіт друзів, під регіт Полло, під його власний регіт. Яка дружба! Раптом відчув страшний сум.
Той вечір. Чому він пішов
