Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

пристрасті. Перегони разом з нею, її садок, вікно, її тепле свіже тіло, пісні Ероса. І цей провокуючий погляд, такий самий, як оце зараз. Степ зупинив на ній очі ще на трохи. Завважив хлопця, який дивився на нього з цікавістю і трішки брутально, питаючи себе, чи не час утрутитися. Потім перед його очима постала інша дівчина — десь далеко, у цьому місті, в машині, на вечірці, поряд з кимось іншим. Спитав себе, як таке могло статися. Та все ж вона була вся в його серці.

Степ провів рукою по волоссі Мадди. Похитав головою, усміхаючись їй. Вона стенула плечима.

— Шкода.

Мадда повернулась до типа з брутальним поглядом. Коли озирнулась, Степа вже не було. На сходинці лежала лише порожня бляшанка з-під пива. Музика зі стереосистеми заглушила звук дверей, що зачинялися. Надворі було холодно. Степ застібнув на собі шкіряну куртку. Підняв комір, закриваючи шию. Потім, наче мимохіть, завів мотоцикл. Коли вимкнув мотор, то був уже під будинком Бабі. Сидів на мотоциклі, дивлячись на людей, що метушилися туди-сюди з пакунками під пахвою. Якась жінка зацікавлено зупинилась перед вітриною. Хлопець та дівчина, що тримались за руки, зробили вигляд, що їх також цікавить щось із виставленого за склом. Хоча їхні подарунки, вже запаковані, точно чекають на них удома. Засміялись, упевнені, що вибрали їх правильно, і пішли собі, поступившись місцем перед вітриною матері з дочкою — з однаковими носами, але різного віку. Портьє вийшов з кабінки, зробив кілька кроків до воріт і привітально махнув Степові. Потім, нічого не кажучи, повернувся у тепло. Степ спитав себе, чи той знає. «Який я дурний, — подумав. — Портьє завжди все знають. Він уже особисто познайомився з тим, про кого я знаю лише з телефонної розмови».

— Алло!

— Привіт.

Він на хвильку замовк, не знаючи, що казати, відчуваючи, як шалено б’ється серце. Воно вже понад два місяці так не калатало. Потім — найбанальніше запитання:

— Як справи?

Потім — тисячі інших, поставлених з ентузіазмом. Відтак ентузіазм потроху почав розвіюватися в її непотрібних словах, у її повідомленнях про нецікаві новини, принаймні нецікаві йому. Чому вона потелефонувала? Слухав потік її марних слів, питаючи себе лише про це. Чому вона подзвонила? Потім — дізнався.

— Степе… Я зустрічаюся з іншим.

Він мовчав, вражений, як ще ніколи в житті. Ці слова були болючішими за тисячі стусанів, ран, падінь, ударів головою, укусів, вирваного волосся. Він зробив зусилля, віднайшов рештки власного голосу на дні серця, змусив його вийти на поверхню, не видати себе:

— Сподіваюся, ти будеш щасливою.

І потім — нічого, тиша. Німо поклав слухавку. «Цього не може бути. Це поганий сон». Захотілося побігти назад у часі, у мить перед тим, коли він про це дізнався, зупинитись там, ніби на краєчку леза, і — не жити, не йти вперед. У такій магічно-жахливій рівновазі. Він лежав на своєму ліжку, ніби полонений власною уявою, здогадками, тьмяними безформними думками. Перед очима мерехтіли обличчя випадкових знайомих, можливих коханок — вони з’являлись і перемішувались між собою, обмінюючись носами, очима, губами, тілами. Уявляв собі її в обіймах іншого. Її обличчя поряд з уявним його обличчям, яке, на жаль, насправді існувало. Побачив, як вона усміхається. Спитав себе, яким було їхнє перше побачення, їхній перший поцілунок. Уявив, як вона вдома нервово готується до виходу, вибираючи одяг, підбираючи кольори, сповнена ентузіазму. Почув, як її серце щасливо тьохкає при деренчанні домофона. Побачив, як вона виходить з під’їзду — гарна, якою вона була багато разів для нього, а нині ще гарніша, бо тепер він її не має. Побачив, як вона сідає в машину — безперечно дорогу, весело вітається з кимось, цілує його в щоку, і вони вирушають, перемовляючись між собою. Свіжі й наелектризовані, сповнені легких тем для розмов, відчуття аромату іншого та спільних фантазій. Побачив вечерю, сповнену поглядів та залицянь, усмішок, вихованості — не вечеря, а сама подоба вечері. Пізніше побачив, як вона гуляє десь цим містом удалині від нього, від їхнього життя, від тисячі спогадів. Побачив, як вона поправляє волосся — як завжди, але тепер це все — для іншого; побачив, як вона усміхається, і їхні губи повільно зближуються. У цю мить Степ страждав, як ніколи досі. Потім спитав себе: «Якщо Бог існує, чому він це допустив? Чому він не зупинив її? Чому у ту мить не показав їй щось про мене, щось чудове, який-небудь прегарний спогад, проблиск пережитого кохання?» Будь-що, що завадило б цьому сторонньому майбутньому, цьому тепер уже народженому поцілункові?

Степ відчув, як гарячі мурашки побігли спиною, здригнувся. Потім зліз із мотоцикла й пішов пішки. В одній вітрині вподобав щось. Зайшов, щоб купити. Коли вийшов — серце гупнуло смертельно. Перед ним проїхала «Тема». Не так швидко, щоб їхні погляди не могли перетнутися. У цю мить вони говорили про все, страждали про все, вони були знову разом. Бабі була там, за цим автоматичним віконцем. Ще якийсь час за ними гналися їхні спогади, їхній новий смуток. Потім вона зникла за воротами житлового комплексу. Він залишився на тротуарі, повільно пішов до свого мотоцикла, замислений. Не міг зрозуміти, що він відчував. Бабі була там, недалеко від нього, у тому будинку, де він проводив з нею вечори, а іноді й потаємні ночі, коли її батьки кудись виїжджали. А тепер поряд із нею був отой. Хто він, бляха, такий? До чого він у її житті? Чому? Сів на мотоцикл. Він на нього чекатиме. Згадав усе, що йому говорила з цього приводу Бабі.

«Я ненавиджу жорстоких. Якщо ти продовжиш у цьому ж дусі — ми не будемо більше разом, я тобі присягаюся». Він тоді не звернув особливої уваги: «Гаразд, я змінюся».

Як того разу в ресторані «Класико». Один тип почав до неї залицятися, спитав у когось з її друзів її ім’я й викрикував зі свого столу:

— Бабі! Йди сюди, сідай з нами.

Розважав у такий спосіб своїх друзів, ідіот. Степ і оком не змигнув. Спокійно сидів поряд з нею, усміхався. Мовчки допив своє пиво. Тоді вона присунулася до нього й прошепотіла на вухо: «Я кохаю тебе! Їдьмо до мене?» Але їм довелося вдовольнитися поцілунками перед під’їздом. На жаль, батьки вже повернулися. Бабі похвалила його: «Ось таким ти мені подобаєшся, ти правильно зробив, що не став сваритися з тим кретином. Ти змінився, ти тепер інший». Він усміхнувся їй,