Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

Мати Малюка із жахом подивилась на нього з крісла.

— До мого сина приходять у гості тварини.

Тільки тоді Полло помітив її, і замість того, щоб вибачитись, кинувся долі й почав рохкати, раз по раз усе голосніше. Тоді Гак, що обожнював собак, загавкотів. Ще хтось заіржав. Кролик видав дивний звук, що мав відповідати його прізвиську, а Малюк, замість того, щоб розсердитися, схопився за заґратовані двері й почав видиратися по них угору, вищати, як мавпа, й чухати собі голову. І всі загорлали, як навіжені, видавали тваринні звуки, нелюдські крики, зчинили страшенний шарварок і не припинили навіть після того, як мати Малюка пішла.

Степ відпив ще пива. Він смертельно сумував за Полло. Той раз, перед «Джильдою», коли вони, зробивши вигляд, що допомагають паркувати машини, зажухали собі «Мазераті» з телефоном. Ганяли тоді цілу ніч, телефонували всім поспіль, навіть друзям в Америку, а також дівчатам, з якими щойно познайомились, і волали у слухавку сороміцькі речі їхнім заспаним батькам. Або ж той день, коли вони пішли віддавати песика Джаччі. Полло не хотів повертати його хазяйці.

— Бля, я занадто звик до Арнольда. Це ж казка, а не пес. Чому це я мушу віддавати його цій старій відьмі? Я впевнений, що якби Арнольд міг вибирати, він би залишився зі мною. Бляха, він ніколи так не розважався у своєму житті. Я дозволяю йому злучатися щодня, спить він зі мною, їсть чудову їжу, чого він може ще бажати?

— Так, але навчити його приносити речі ти так і не зміг…

— Якби мені тільки ще один тиждень дали, то він би навчився, я впевнений.

Степ розреготався, потім подзвонив у домофон до Джаччі. Вони залишили їй пса, прив’язаного до воріт шворкою. Самі сховались неподалік, за машиною. Бачили, як Джаччі вибігла з під’їзду, відв’язала собаку та обійняла його. І заплакала, притискаючи його до грудей.

— Срака-мотика, вона гірша за Меролу64, — прокоментував Полло у засідці.

Потім сталося неймовірне.

Джаччі зняла з пса той саморобний нашийник і закинула його якнайдалі. І тоді… Арнольд стрибнув та швидко побіг, гавкаючи, як навіжений. Трохи згодом повернувся до Джаччі з мотузкою в зубах, метляючи хвостом і пишаючись тим, що ідеально приніс назад кинуте. І тут Полло не витримав. Він вискочив з-за автівки, радісно горланячи:

— Я знав! Бляха, я знав це! У нього все вийшло!

Полло хотів забрати назад Арнольда. Джаччі заволала, як божевільна, й побігла до них, собака ж сидів і дивився на цих двох своїх дивних господарів; він мав набагато менше сумнівів, ніж Бек65. Степ потягнув друга за руку і мало не силоміць посадив на мотоцикл. І вони швидко втекли, горланячи, як робили це тисячі разів. Удень, вночі з вимкненими фарами, волаючи на всі легені, самовпевнені господарі всього, господарі життя. Вони почувалися безсмертними. А ота епічна бійка у «Вітринах»? Приїхала поліція, і вони тікали, п’яні, на мотоциклі, аж поки не зупинились у безпечному місці, виснажені. Полло усміхнувся йому. Степові щось видалось дивним. Щось було не так.

— Бля, Полло, у тебе зуба нема!

Полло різко нахилився до дзеркальця мотоцикла.

— І правда.

Більше він не усміхався. Пізніше вони повернулися до «Вітрин». Дискотека була вже зачинена. Вони сіли на сходинки і розмовляли й курили там до світанку. Полло час від часу засовував язика між зубами й свистів у цю нову шпарину, сміючись. Нарешті прийшов прибиральник Бандіні, й вони заходились шукати той зуб, як навіжені, між скалками розбитих склянок, черепків та недопалків. І таки знайшли — маленький, білий, він самотньо лежав у кутку поряд з недопалком «Кемел лайт».

— Степе, ось він!

Полло його підняв, як батько допомагає підвестися дитині, з такою ж турботливістю й ніжністю, почистив від землі, і її грудочки впали на його скривавлені коліна. Потім із беззубою ностальгією поклав його до сірникової коробки і, все ще п’яний від останнього світанкового пива, радісно поторохкотів нею собі біля вуха. Тепер Бандіні нарешті міг починати прибирання. Полло сів позаду Степа.

— Відвези мене до лікарні: я хочу, щоб вони негайно вставили мені його назад!

— Полло, це неможливо, тобі до стоматолога треба!

— У «швидкій» вони мені вмить поставлять.

Він завжди був упертим, а того разу ще впертішим у тому своєму алкогольному переконанні.

— То їдемо чи ні?

— Як хочеш… — Степ швидко рушив, ще божевільніший за друга, оскільки тверезий. Мотоцикл летів порожніми дорогами, а він волав на все горло, піднявши ноги з підставок на повній швидкості. Полло міцно вчепився у нього ззаду.

— Чого ти, бля, горлянку дереш?

— Так «швидку» ж імітую, ні?

Степ продовжив у тому ж дусі — скажена людська сирена, що розриває ранкову тишу проспекту Франча, площі Джокі Дельфічі й — униз по Кассії до лікарні.

Приймальний покій лікарні невідкладної допомоги Сан-П’єтро. Якийсь бідак, котрому зранку не пощастило, один укурений мароканець і звиклий до таких місць іпохондрик. Кожен намагався зрозуміти, що привело сюди іншого, кому було гірше. Тимчасові брати у нещасті, зацікавлені та розважені бідами ближнього.

Коли дійшла черга Полло, він пояснив, у чому справа. Санітари та парамедики, а також прості медбрати зайшлися реготом, видихаючи зі своїх ротів у це асептичне повітря запах кави та цигарок.

— Гей, Маріо, тягни сюди суперклей!

Полло врізав дотепникові, розбив йому губу і спробував вибити кілька зубів; йому це вдалося.

— Хочу подивитись, як ти тепер, бляха, реготатимеш!

Степ потяг його геть звідти, рятуючи від гніву присутніх, які тепер точно вповні прокинулися, і від чергових поліцейських, котрі так нічого й не зрозуміли. Полло захопив свою коштовну сірникову коробку, і вони втекли, несучи не лише зуб, а й ще дещо — новий спогад, новий привід для сміху.

Ще одна гиря лягла Степові на груди.

— Як ти?

Степ озирнувся. Це була Мадда. Її усмішка ховалась за краєчком келиха шампанського, її волосся було як трунок, і таким самим був її погляд.

— Хочеш трішки? — наблизила келих до нього.

Степ усміхнувся й підняв своє пиво.

— А-а-а.

Мадда була розчарована, але спробувала приховати це.

— Що ти нині ввечері поробляєш? Де вечерятимеш? — Вона присунулась до нього.

— Ще не знаю, не вирішив.

— Чому б тобі не залишитись тут? Повечеряємо усі разом, як у старі добрі часи. Ну ж бо!

Степ пильно глянув на неї. Скільки ночей, скільки