Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа
Рафаелла розмахнулась і вліпила їй добрячого ляпаса. Бабі провела рукою по щоці, потім усміхнулася.
— Я навмисно це слово сказала, а що ти думала? Тепер, коли ти мені дала ляща, твоя совість спокійна. Тепер ти можеш повертатися до своїх подружок і сідати за стіл з картами. Твоя дочка добре вихована. Вона розуміє, що є добре і що є погано… Вона знає, що не можна лаятися брудними словами і що слід поводитись виховано. А ти не бачиш, що ти жалюгідна, ти смішна? Ти відправляєш мене на месу щонеділі, але якщо я занадто втілюю у життя Євангеліє, то це вже ні, це вже недобре. Якщо я занадто люблю ближнього свого, якщо приводжу додому когось, хто не підводиться, коли ти входиш до кімнати, або ж не вміє поводитися за столом, то ти вже носом крутиш. Ви мали б вигадати власні церкви, власне Євангеліє, де не всі воскресають, а тільки ті, хто не сідає за стіл у майці, хто не підписується, ставлячи прізвище перед іменем, ті, чиїх батьків ви знаєте, ті, хто гарний і засмаглий на курорті, і вдягнений за вашим стандартом. Ви просто клоуни.
Бабі пішла. Рафаелла стояла й дивилась на неї, аж поки дочка не сіла на мотоцикл зі Степом і не поїхала геть.
Скільки часу минуло відтоді. Скільки всього змінилося. Зіхтнула, висунула другу шухлядку.
«Бідна мама, скільки ж я їй горя завдала. А зрештою, вона мала рацію. Я це зрозуміла аж тепер. Але є в житті важливіші речі».
Продовжила складати свій одяг. Утім, з цих важливих у житті речей їй не спала на думку жодна, може, тому, що вона не хотіла більше про це думати, чи тому, що так було зручніше. Можливо, тому, що насправді їх було не так уже й багато.
…Докори сумління, бюстгальтер, який він колись брав на кпини… «Яка ти сьогодні сексуальна». Один за одним набігли спогади — невблаганні, тужливі, сумні й далекі. Вихідні, проведені разом, коли вони втікали на крилах якоїсь брехні. Завжди учотирьох, з Полло та Палліною, на морі чи в горах, у маленьких ресторанчиках, під час романтичних прогулянок під місяцем… Нічні теревені ні про що на парапеті, на пляжі, у темряві на незручному пляжному шезлонгу. Її день народження, її вісімнадцятиріччя в Анседонії. О десятій годині вечора раптом — шум мотоциклів. Усі гості виглянули з тераси. Нарешті є привід для розмов. Це приїхали Степ, Полло та їхні друзі. Злізли з мотоциклів й увійшли до зали, регочучи, впевнені й нахабні, роззираючись довкола. Друзі вишукували очима, чи знайдеться тут якась красуня.
Бабі побігла йому назустріч, пірнула в його обійми, почула ніжне «щиро вітаю, сонечко» й відчула зухвалий поцілунок у губи.
— Ти що, батьки ж тут…
— Я знаю, саме тому це й роблю! Іди, іди до мене…
Після торту зі свічками та подарованого батьками «Ролексу» вони втекли. Вона піддалась, дозволила себе вкрасти цим веселим очам, цим його смішним пропозиціям, цьому швидкому мотоциклу. Геть звідси, вниз узвозом — до нічного моря, до аромату дроку, подалі від цих нікчемних гостей, від презирливого погляду Рафаелли та сумного — Клавдіо, який сподівався протанцювати вальс зі своєю дочкою-іменинницею, як це роблять на вісімнадцятиріччя всі батьки.
Але її вже не було, вона була далеко. Маленька доросла, вона розчинялась, танцюючи, у його поцілунках, у нотах ніжних солоних хвиль, в романтичному сяйві місяця, у своєму молодому коханні.
— Тримай, це тобі.
На її шиї заблищало золоте намисто з ясно-блакитними камінцями, такого ж кольору, як її щасливі очі. Бабі усміхнулась йому, а він, цілуючи її, переконував:
— Клянусь, я його не вкрав.
І ніч перед атестатом. Як вони сміялися, повторюючи уроки до глибокої ночі. Якісь припущення, секретні чутки. Всі гадали, що знають, які теми будуть на іспиті. Передзвонювались, переконані в тому, що саме ці теми — правильні.
— Сто п’ятдесят років зі смерті Леопарді59, знахідка невідомого рукопису Мандзоні та Французька революція, це точно.
Хтось казав, що отримав інформацію з Австралії, де все відбулося напередодні, хтось — від друга сім’ї, професора, хтось — від члена комісії, хтось — від ясновиди. Коли ж наступного дня настало майбутнє, то виявилось, що той професор не був таким уже другом, що ясновида — просто шарлатан, та й Австралія занадто далеко, щоб на когось там ображатись. А коли були оприлюднені результати, це був великий сюрприз.
Бабі отримала максимальні шістдесят балів. Побігла до Степа щаслива, задоволена своїм успіхом. Він посміявся, пожартував із нею.
— Яка ти тепер зріла… Просто як стиглий персик.
Роздягнув її, сміючись, жартуючи — здавалось, він знав, чекав такої оцінки. Вони кохалися. Потім вона відігралася, сміючись.
— Ти коли-небудь таке собі уявляв? Ти тут, з простенькими сорока двома балами, маєш честь цілувати шановану володарку цілісіньких шістдесяти балів… Ти хоч усвідомлюєш своє щастя?
Він усміхнувся.
— Так, усвідомлюю. — І тихо обійняв її.
Трохи пізніше Бабі пішла до Джаччі. Зрештою, після запеклих сварок, здавалось, професорка подобрішала до неї. Почала шанувати її, ставитися з повагою, майже перебільшеною. Того дня, коли Бабі пішла до неї додому, вона дізналася, чому так було.
Ця повага була страхом. Страхом залишитись самій, без свого єдиного друга. Страхом не побачити ніколи більше свого собаку, страхом самотності. У Бабі забракло слів. Вона слухала гнівну промову професорки, слова злості, її образи. Джаччі стояла перед нею, знову з Пепіто на руках. Ця стара жінка здавалася ще більш утомленою, злою, розчарованою цим світом і цією молоддю. Бабі втекла, вибачаючись, не знаючи, що відповісти, не знаючи тепер, хто вона, хто поряд з нею, якою була б її справжня оцінка, на котру вона заслуговувала.
Бабі підійшла до вікна й визирнула надвір. Кілька різдвяних ялинок мерехтіли вогниками на терасах квартир, в елегантних вітальнях будинку навпроти.
«Різдво, — подумала вона. — Треба бути доброю. Мабуть, треба йому потелефонувати. Але скільки разів я вже була доброю, скільки разів пробачала. І Джаччі також». Пригадала тисячі їхніх дискусій, різні погляди на все, сварки, ніжні примирення — у надії, що все може владнатися. Але ні.
