Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

— Ох, спочатку мені довелося попрацювати амурчиком, а тепер от — поштаркою. Що мені доведеться робити наступного разу?

Степ засміявся. Потім узяв з її рук пакунок і попрощався з нею. Відкрив його. Там був квітчастий кухонний фартушок і записка:

Приймаю запрошення, тільки якщо куховаритимеш ти сам, причому вдягнувши мій подарунок. П. С. Прийду сама о восьмій тридцять. Раніше не можу, бо батьки будуть удома.

Трохи пізніше Степ був уже в офісі брата.

— Паоло, мені сьогодні ввечері вкрай потрібна вільна хата.

— Але ж я запросив Мануелу.

— Ну то запросиш на інший день… Ну ж бо, ти з Мануелою й так увесь час проводиш. Чорт забирай, Бабі ж прийде тільки сьогодні ввечері…

— Бабі? А хто це? Дочка того чоловіка, що до нас додому приходив?

— Так, а що таке?

— Він здався мені розлюченим. Ти з ним потім поговорив?

— Звісно. Ми пішли грати у більярд і навіть напилися разом.

— Ви напилися?

— Так, ну тобто… Насправді, напився тільки він.

— Ти його споїв?

— Та хто там його споїв. Він сам пив. Ну що ти! Мені яка різниця. То ми домовились? Ти сьогодні залишаєш хату вільною на вечір. Добре?

Потім, не чекаючи відповіді, швидко вийшов з його кабінету. Він так поринув у думки про те, які справи йому треба ще зробити, що навіть не помітив, як йому усміхнулась секретарка Паоло.

З дому зателефонував до Полло. Попередив, щоб той не заходив, не дзвонив, а головне — щоб не влаштовував якого-небудь шарварку.

— Йдеться про твою голову. Ні, гірше: на кону наша дружба, і я не жартую!

Потім написав собі список того, що треба купити, пішов у найближчий супермаркет і закупив усе, навіть пакет того англійського печива на маслі, що так подобалося його братові. Зрештою, Паоло на це заслуговував. Якщо добре подумати, він непоганий чоловік. У нього були певні ідеї-фікс на кшталт машини, роботи чи Мануели, але з часом вони минуться. Потім, піднімаючись сходами додому, передумав. Ні, ідея-фікс щодо Мануели не минеться ніколи. Вони вже шість років разом, і жодного натяку на завершення стосунків. Вона — цілковите страховидло, однак, як він зрозумів, примудрилася покрутити ще кілька романчиків на стороні. Не міг собі уявити ще якогось навіженого, крім брата, хто забажав мати у своєму ліжку Мануелу. Негарна, неприязна ще й усезнайко. Що може бути гірше? «Бідний Паоло, — подумав Степ. — Звісно, це його справи. Але я б затяг до ліжка секретарку». Зробивши цей оптимістичний висновок, він вимкнув радіо і почав мити салат-латук.

О восьмій все було готове. Послухав про нові хіти американського хіт-параду, не одягнув фартушка Бабі, але поклав його на спинку стільця поряд із собою, готовий збрехати у слушний момент. Подивився на результати своєї виснажливої праці. Карпаччо з сиром грана та руколою. Салат з авокадо і фруктовий салат, заправлений лікером «Мараскіно». Налетіли спогади. Такий фруктовий салат він часто їв у дитинстві… Вирішив не проганяти ті спогади, він був щасливий. Це був його вечір, він хотів, щоб його нічого не зруйнувало. Вдоволено оглянув стіл, поправив одну з серветок. Він — просто супершеф. Степ не знав, що насправді ножі треба класти з іншого боку.

Почав нервово кружляти квартирою. Помив руки. Сів на диван. Викурив цигарку, увімкнув телевізор. Почистив зуби. Восьма п’ятнадцять. Здавалося, час просто повзе. За чверть години вона має прийти, вони повечеряють разом, спокійно погомонять. Потім перейдуть на диван, і ніхто їм не заважатиме. Потім — до його спальні, і… Ні, Бабі нізащо цього не зробить. Для цього ще зарано. А може, ні? Для певних речей не може бути зарано. Вони пообіймаються, а потім, можливо, це станеться. Спробував згадати пісню Баттісті. Як там було? «Легкого шаленства фарби проміняться у душі, мов скарби… платівка, напівтемрява, а потім… крижане шампанське і пригода, може…» «Чорт забирай! Ось що я забув! Шампанське! Без нього ж ніяк!» Степ побіг до кухні шукати у всіх шафках. Нічого не вдієш. Знайшов тільки пляшку «Піно ґріджо». «Ну, краще, ніж нічого». У цю мить задеренчав телефон. Це була Бабі.

— Я не прийду. — Голос у неї був холодний і роздратований.

— Чому? Я все приготував. Навіть фартушок твій вдягнув, — збрехав Степ.

— Мені потелефонувала синьйора Маріані. У неї зникло золоте намисто з діамантами. Вона винуватить мене. Не дзвони мені ніколи більше.

Бабі кинула слухавку.

За кілька хвилин Степ був уже у Полло.

— Хто таке, бля, міг утнути? Ти усвідомлюєш? Гарні ж у мене друзі! Гівнюки.

— Ну ж бо, Степе, не треба так! Скільки разів нам траплялося зайти додому до когось і щось зажухати. Та практично на кожному святі!

— Так, але ніколи це не був дім дівчини одного з нас!

— Та це й не була хата Бабі…

— Ні, але її звинуватили. Ти мусиш мені допомогти скласти список всіх, хто там був…

Степ узяв папірець. Гарячково почав шукати ручку.

— У цій хаті взагалі писати нема чим?

— Не треба все це. Я знаю, хто взяв намисто.

— Хто?

Тоді Полло назвав ім’я — єдине, якого Степ волів би не чути. Це був Сицилієць.

Степ їхав на мотоциклі вночі. Він не захотів, щоб Полло супроводжував його. Це було питання його та Сицилійця, і нічиє більше. Цього разу не обійтися простими відтисканнями. Це була складніша історія. Піти додому до Сицилійця й попросити віддати те намисто практично означало назвати його крадієм. А це нікому не сподобається, тим паче Сицилійцеві. Він був у гарячому купаний.

Коли Сицилієць спустився до нього, його посмішка не віщувала нічого доброго.

— Привіт, Сицилійцю. Слухай, я не хочу сваритися.

Потужний удар влучив Степові у самісіньке обличчя. Він поточився. Цього він не чекав. Струснув головою, щоб отямитися. Сицилієць одразу ж насів на нього. Степ зупинив його одним прямим ударом. Потім, поки віддихувався, подумав про вечерю, яку він приготував, про фартушок у квіточки і про те, як він мріяв провести цей вечір геть по-іншому. Спокійний вечір, удома, з дівчиною в обіймах. Але ж ні. Ось він, Сицилієць, перед ним, стоїть у бойовій стійці. І показує обома руками — підходь, мовляв.

— Ну ж бо, підходь, іди сюди.

Степ похитав головою і глибоко вдихнув.

«Бляха, — подумав він, — не знаю, чому, але мої мрії