Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа
Спробував повторити його про себе. Потім заснув у розпачі. Він його забув.
50
— І ви виграли? — Полло не йняв віри власним вухам.
— Ми у них виграли двісті штук — рівнесенько!
— Поклянися. Отже, цей батько Бабі — приємний тип?
— Неймовірний. Просто як брат. Подумай тільки, Франческа мені сказала, що шаленіє від нього.
— А мені він здавався дурним!
— Чому це, коли ти його бачив?
— Коли заходив до тебе додому по собаку.
— А, так. До речі, як там Арнольд?
— Супер. Знаєш, цей собака — справді розумний. Я упевнений, що ще трішки — і він навчиться приносити предмети. Ось позавчора я був перед будинком, кинув йому палицю, і він побіг її піднімати. Щоправда, потім він почав гратися з якоюсь болонкою. Він на будь-яку стрибає, бідолаха, здається, раніше йому взагалі не давали злучатися!
Степ зупинився перед під’їздом.
— Ми прийшли. Дуже тебе прошу — поводься пристойно.
Полло докірливо подивився на друга.
— Чому? Хіба я і так не поводжуся пристойно?
— Ніколи.
— Ах так? Але ж я пішов з тобою, щоб зробити тобі послугу.
Піднялися на третій поверх. Бабі працювала нянею Джуліо, сина подружжя Маріані, білолицього білявого хлопчика п’яти років.
Бабі чекала його на порозі.
— Привіт. — Степ поцілував її.
Вона здивувалась, побачивши разом з ним Полло.
Той пробурмотів щось, що мало означати «привіт», і одразу ж усівся на диван поряд із хлопчиком. Перемкнув канал, шукаючи чогось кращого за ці дурні японські мультики. Джуліо, звісно, запротестував. Полло спробував його вмовити: «Ні, зараз почнуться кращі. Зараз буде про черепах, що літають». Джуліо одразу ж піймався на гачок. Усівся, дивлячись «Суд у понеділок» і з надією чекаючи на обіцяне. Бабі пройшла на кухню зі Степом.
— Можна дізнатися, навіщо ти його притарабанив?
— Не знаю, він дуже наполягав. Полло дуже подобаються діти.
— Мені так не здалося! Ще зайти не встиг — а вже змусив дитину плакати!
— Тоді скажімо так: я це зробив, щоб побути наодинці з тобою, — обійняв її. — От який я щирий — ти виявляєш у мені найкращі риси. Власне, чому б нам не роздягтися?
Регочучи, він потяг її до першої-ліпшої спальні, яку знайшов у квартирі. Бабі спробувала опиратися, але зрештою здалась під його поцілунками. Опинились на вузенькому ліжку.
— Ой.
Степ завів руку собі за спину. Гостре дуло іграшкового танка встромилось йому між лопатками. Бабі засміялась. Степ кинув танк на килим. Звільнив ліжко від електронних вояків та монстрів-конструкторів. Потім, нарешті заспокоївшись, зачинив двері ногою й віддався своїй улюбленій грі. Гладив її волосся, цілував її; його рука швидко пробігла по ґудзиках кофтинки, розстібуючи їх. Підняв бюстгальтер і поцілував шкіру — тут світлішу, м’якшу, рожевішу. Раптом щось вкололо його в шию.
— Ой! — Степ швидко підніс руку до місця, де відчув поколювання.
У темряві побачив, як вона сміється, озброєна дивним монстриком з гострими вухами. І ця усмішка, цей її невинний вигляд вразили його ще глибше.
— Ти зробила мені боляче!
— Ми не можемо залишатися тут, це кімната Джуліо. Подумай: а якщо він увійде?
— Та є ж Полло. Я йому дав чіткі вказівки. Цей жахливий хлопчик повністю нейтралізований, нерухомий. Він не може підвестися з дивана.
Степ знову зарився у її груди. Вона пестила його волосся, дозволяючи себе там цілувати.
— Джуліо — дуже слухняний. Це ти — жахливий хлопчик.
Полло жував собі канапку, взяту в холодильнику разом із гарною пляшкою холодного пива, коли Джуліо підвівся з дивана.
— Ти куди?
— До моєї кімнати.
— Ні, ти мусиш сидіти тут.
— Ні, я хочу до моєї кімнати.
Джуліо хотів було піти, але Полло схопив його за краєчок червоного светра і, потягнувши, силою всадовив знову на диван поряд із собою. Джуліо спробував вивільнитися, але Полло поклав йому лікоть на живіт, заблокувавши його таким чином. Джуліо запхикав.
— Відпусти мене, відпусти!
— Ну ж бо, зараз почнуться мультики.
— Це неправда! — Джуліо кинув ще один погляд на телевізор і, можливо, ще й через перший план Біскарді56, гучно заревів.
Полло відпустив його.
— Тримай, хочеш спробувати це? Це дуже смачно, таке п’ють лише дорослі.
Джуліо, здавалось, трішки зацікавився. Він узяв обидвома руками банку з пивом і відпив ковток.
— Не люблю це, воно гірке.
— Тоді дивися, дядечко Полло щось тобі дасть…
За кілька хвилин Джуліо радісно грався на підлозі. Змушував підстрибувати рожеві кульки, які подарував йому дядечко Полло. Той подивився на дитину з усмішкою. «Зрештою, зробити дитину щасливою дуже легко. Достатньо двох чи трьох презервативів». Йому однак не світило використати їх цього вечора. Обернувся. Зі спальні не чулося жодних звуків. «Здається, Степові вони також не потрібні», — весело подумав Полло. Потім, занудьгувавши, він почав телефонувати.
У напівтемряві кімнатки, набитої іграшками, Степ пестив її спину, плечі. Пробігся пальцями по передпліччю, узяв руку дівчини й підніс до свого обличчя. Поцілував. Ледь відчутними поцілунками пройшовся по вустах, а потім — по всій її оголеній шкірі. Бабі тримала очі напівзаплющеними, ніжна полонянка власних зітхань. Степ делікатно розкрив руку дівчини, поцілував долоню, відтак поклав її на свої оголені груди, залишивши Бабі в полоні думок. Вона лежала нерухомо, потім зненацька злякалась. «О Боже, я зрозуміла. Але я ніколи не зможу. Я ніколи цього не робила. І не зможу». Степ продовжував ніжно цілувати її у шию, за вухами, у губи. У той час як його руки — впевненіші, спокійніші, досвідченіші — заволодівали нею, ніби м’які хвилі, залишаючи на цьому незвіданому пляжі насолоду — ніби викинуту сюди кораблетрощею.
Потім вона раптом, піддаючись цьому плинові, цьому бризові пристрасті, почала рухатись. Бабі насмілилась. Вона припіднялась і почала також пестити його. Степ притис її до себе, довіряючи їй своє тіло і заспокоюючи. Бабі йшла за хвилею. Її пальці легко ковзали по його шкірі. Відчула його живіт, сильні м’язи преса. Кожен виступ цих мускулів був для неї віхою, проваллям, складним, майже нездоланним кроком. Але у неї все мало вийти, і вона,
