Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

показав Клавдіо місце, де він міг запаркувати машину, однак сам залишив мотоцикл просто перед входом до «Four Green Fields». Спустились у підвальне приміщення. Там панував шарварок. Багато хлопців сиділи перед барною стійкою. Інші, старші, гомоніли за круглими дерев’яними столами, розкиданими сям-там по залі. Стіни були з коричневої цегли, а світліші колони розділяли велику залу. Повсюди були картини та сувеніри на тему пива з різних країн. Тип у тоненьких окулярах та з розкуйовдженим волоссям метушився за барною стійкою, роблячи фруктові коктейлі та звичайні джин-тоніки.

— Привіт, Антоніо.

— О, привіт, Степе, чого тобі налити?

— Ще не знаю, зараз вирішимо. Ти що будеш?

Коли йшли до столика, Клавдіо згадав, що нічого не їв. Вирішив зупинитись на чомусь легкому.

— Мартіні.

— Світле пивко і мартіні.

Вони сіли за столик у глибині зали зліва, де було менше людей. Майже одразу ж до них підійшла дуже гарна дівчина з ебонітовою шкірою на ім’я Франческа. Принесла замовлення й зупинилася перед столиком побазікати зі Степом. Він відрекомендував їй Клавдіо, який, подаючи руку, чемно підвівся з-за столу. Франческу це вразило.

— Уперше бачу людину з такими манерами у цьому закладі.

Вона затримала його руку у своїй дещо довше, ніж слід. Він поглянув на неї трішки збентежено.

— Це комплімент?

— Звичайно! Ви — вишукано-чарівні. — Франческа розсміялася.

Прекрасне волосся — чорне, як вороняче крило, весело затанцювало довкола її усмішки з ідеальними білосніжними зубами. Потім вона віддалилась чуттєвою ходою, прекрасно знаючи, що їй дивитимуться услід.

Клавдіо сів обережно, пильнуючи, щоб поли піджака не опинились під штанами. Вирішив не розчаровувати її. Степ це помітив.

— Гарна дупа, га? Вона бразилійка. У бразилійок завжди неймовірно гарні зади. Принаймні так кажуть. Я не знаю, ніколи у Бразилії не був, але якщо вони всі такі, як Франческа…

Степ весело випив половину келиха пива.

— Так, вона справді дуже мила. — Клавдіо відпив від свого мартіні, дратуючись, що його думку так легко зчитали.

— То про що ми говорили? Ага, ось: що Бабі — хороша дівчина. І це цілковита правда.

— Ну, власне, ось, і Рафаелла, моя дружина…

— Так, я з нею познайомився. Характерець такий собі має, мені здалося.

— Так і є. — Клавдіо допив свій мартіні.

У цьому він також цілком погоджувався зі Стефано. Ні, у неї навіть не характерець, а характерище, але цього вирішив не говорити. Йому поталанило. У цю мить поряд пройшла Франческа. Вона поправила волосся й провокуюче зиркнула у напрямку їхнього столика.

— Ти справив на неї враження, ге, Клавдіо? Гадаю, ще щось замовимо. — Не дав йому відповісти. — Антоніо, скажи, щоб принесли ще пива. — Потім знову обернувся до Клавдіо. — Ти що будеш?

— Та ні, дякую, я більше нічого…

— Як це нічого? Ну ж бо…

Клавдіо вирішив, що принаймні зараз зі Стефано краще не сперечатися.

— Добре, тоді й мені пива!

— Отже, два пива і якихось оливок, чипсів — ну коротше чогось погризти.

Невдовзі принесли все замовлене. Клавдіо був трохи розчарований — принесла не Франческа, а якийсь бридкий тип, гладкий, чорношкірий, але обличчя у нього було добре. Степ зачекав, поки він відійде.

— Він теж бразилієць. Але зовсім інша справа, га?

Усміхнулись один одному. Клавдіо покуштував своє пиво. Смачне й свіже. Відпив. Стефано — приязний тип. Мабуть, навіть приязніший за свого брата. Ні, точно приязніший. Відпив ще пива.

— Ну отже, як я тобі казав, Стефано, моя жінка дуже тривожиться за Бабі. Знаєш, останній рік ліцею, атестат зрілості…

— Так, я знаю. Я чув і про ту історію з професоркою, багато проблем, так.

Степ подумав, що краще не згадувати про гроші, які їм довелося викласти. Клавдіо, здається, здивувався.

— А, то ти вже знаєш…

— Так, але я упевнений, що все це владнається.

— Дуже на це сподіваюсь… — Клавдіо зробив довгий ковток, думаючи про десять мільйонів, на які довелось розв’язати калитку.

Степ у цей час думав про собаку Джаччі та про спроби Полло навчити його приносити предмети.

— Побачиш, Клавдіо, усе буде гаразд. Джаччі більше не чіплятиметься до Бабі. Цієї проблеми більше не існує, я тебе запевняю.

Клавдіо спробував усміхнутися. От як тепер йому сказати, що справжньою проблемою є він сам?

У цю мить увійшла групка хлопців. Двоє з них, угледівши Степа, підійшли до нього.

— О, привіт, Степе! Куди ти, бля, зник? Ти не уявляєш, скільки тебе шукали, ми ж усе ще чекаємо реваншу.

— Я мав справи.

— Здрейфив, га?

Степ здавався здивованим.

— Та що ти, бляха, верзеш? Я боюся? Чого? Ми ж у вас вчисту виграли… І ти ще патякаєш?

— Гей, спокійно, не заводься. Ми просто більше тебе не бачили. Ти виграв ті гроші й зник.

Тоді інший хлопець набрався сміливості.

— До того ж вам просто підфортило на останній кулі.

— Подякуйте, що зараз немає Полло. Інакше ми б одразу ж переграли, яке там «підфортило». Ми загнали цілу низку неймовірних куль, одна луза за іншою.

Двоє хлопців скептично перезирнулися.

— Еге, аякже. — Пішли до барної стійки замовляти собі випити.

Степ дивився, як вони розмовляють між собою. Потім зиркнули на нього і розреготалися. Степові то було нестерпно.

— Слухай, Клавдіо, а ти вмієш грати у більярд?

— Колись часто грав, був навіть сильним гравцем. Але я вже сто років кия до рук не беру.

— Ну ж бо, будь ласка, ти мусиш мені допомогти. Я цих двох завиграшки обставлю. Тобі достатньо лише підтримувати кулі. Як загнати їх до лузи — то вже моя справа.

— Але вибач, ми ж тут, щоб поговорити.

— Ну, потім поговоримо. Гаразд?

Клавдіо кивнув. Може, після партії у більярд розмовляти з ним буде легше… А якщо вони програють? Краще про це не думати.

Степ підвівся й підійшов до тих двох біля стійки.

— Отже, домовлено. Так, Антоніо, відкрий нам стіл. Ми зараз-таки знову зіграємо на ту суму.

— І з ким же ти гратимеш, он з тим? — один з хлопців показав на Клавдіо.

Той сидів за столом, допиваючи своє пиво.

— Так, а що таке, він тобі бридкий?

— Та як хочеш, аби тобі підходив…

— Звісно, якби був Полло, це була б геть інша пісня. І ви це знаєте. Тож, виходить, я просто подарую вам ті