Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

— Маєш рацію. — Степ підняв її з легкістю, звиклий до набагато більшої ваги, аніж оце ніжне тіло. — Ходімо туди, там буде краще.

Не давши їй навіть часу на відповідь, поніс її до кімнати батьків і зачинив за собою двері на ключ. Потім поклав її на ліжко і, цілуючи в напівтемряві кімнати, ліг поряд із нею.

— Ти навіжений, ти ж це знаєш, правда? — прошепотіла йому на вухо.

Він не відповів. Маленький останній промінчик сонця прозирнув крізь жалюзі й освітив його губи. Вона побачила, як його білі ідеальні зуби усміхнулись, а потім розтулились, перш ніж поринути у поцілунок. Потім — незчулася навіть, як опинилась в його обіймах без кофтинки й бюстгальтера. Відчувала доторки до своєї шкіри, його руки, які ніжно лягають їй на груди. Бабі лежала із заплющеними очима; її м’які губи ритмічно стулялись і розтулялись — іноді міняючи ритм услід за поцілунками. Раптом вона відчула себе спокійнішою й вільнішою. Ніби нарешті змогла дихати. Рука Степа у тиші заволоділа ременем її джинсів.

Розстебнула його. У темряві кімнати Бабі почула, як шелеснув шкіряний пасок, як металево брязнула пряжка — цей маленький шматочок заліза покидав своє місце. Вона була напружено-уважною, хоча й продовжувала цілувати його. Ця кімната, здавалось, підвішена у повітрі. Лише повільне цокання далекого будильника та їхнє близьке дихання, уривчасте від кохання. Потім пасок натягнувся, стиснувся — і його залізний язичок вискочив із третьої дірочки з темними краєчками — найбільш уживаної, найбільш потертої, результату її виснажливих дієт. Якась мить, і її «Левіси» розстебнулися. Срібні ґудзики виривались на волю надтиском двох його пальців — вказівного та великого. Один за одним, усе нижче, небезпечно. Вона затримала дихання, і щось раптом сталося з тими маленькими чарівними поцілунками. Щось змінилось, майже непомітно. Ці плинні чари, здавалось, почали розвіюватись. Хоча вони й продовжували цілуватись, між ними ніби напнулося мовчазне очікування. Степ намагався вловити щось, який-небудь знак чи натяк на її бажання. Але Бабі лежала непорушно, нічого не виказуючи. Вона й справді ще не мала готового рішення. Ніхто й ніколи не доходив з нею до цього. Вона відчувала, що джинси її розстебнуті і що його рука лежить на її нозі поряд. Продовжувала цілувати його, не бажаючи розмірковувати, не знаючи до ладу, як вчинити. У цю мить рука Степа зважилась на ризик. Вона почала рухатись повільно і ніжно, але Бабі однак відчула цей рух. Прикрила очі, напівзітхнувши. Він легко торкнувся краєчка розстебнутих джинсів. Вона відчула його пальці на своїй шкірі, поверх рожевої облямівки її трусиків. І при цій думці холодні й сором’язливі мурашки побігли їй по спині. Потім відчула, як краєчок трусиків відтягується від шкіри, щоб потім одразу ж повернутися на своє місце, висковзнувши з його руки. Друга спроба — більш упевнена і рішуча. Рука Степа заповзла їй під джинси, лягла на її стегно і там сміливо, по-хазяйськи, відсунула краєчок трусиків. Потім сковзнула вниз, до центру, гладячи її живіт, ще вниз, до закучерявленого краю, до кордонів незвіданого.

Але раптом щось сталося. Бабі спинила його руку. Степ глянув на неї у напівтемряві.

— Що таке?

— Цс-с-с.

Бабі припіднялась, застигла, нашорошивши вуха, ловлячи звуки поза кімнатою, поза віконницею, там, унизу, у дворі… Раптовий шум, знайоме вищання гальм. Почула, як невидима автівка рухається задом, як нервово керує водій. Вона не мала сумнівів.

— Моя мати! Швидше!

За якусь мить вони вже привели себе до ладу, більш-менш. Бабі поправила покривало на постілі. Степ заправив сорочку в штани. У двері кімнати постукали. Вони на мить завмерли. Це була Даніела.

— Бабі, мама повернулася. — Не встигла навіть закінчити фразу, як двері розчахнулися.

— Дякую, Дані, я знаю.

Бабі вийшла з кімнати, тягнучи за собою Степа. Він трохи опирався.

— Ні, я хочу з нею поговорити, хочу раз і назавжди прояснити цю ситуацію!

На його губах знову грала нахабна посмішка.

— Досить жартів, чи ти дурний? Ти не уявляєш, що моя мати з тобою зробить, якщо застукає тебе тут.

Пройшли через залу.

— Швидше, виходь тут, так ти з нею не перетнешся.

Бабі відчинила вхідні двері. Він вийшов на сходовий майданчик. Ліфт виводив просто надвір. Викликав його. Квапливо поцілувалися.

— Я хочу побачення з Рафаеллою!

Вона вштовхнула його у ліфт.

— Зникни!

Степ натиснув на кнопку «1» і з усмішкою послухався поради Бабі. У цю мить другі двері, службові, відчинилися. Увійшла Рафаелла. Поклала пакунки на кухонний стіл. Потім ніби щось відчула — щось у повітрі, а може, клацання головних дверей.

— Бабі, це ти?

Зараз же пройшла до зали. Бабі вже увімкнула телевізор.

— Так, мамо, я телевізор дивлюся.

Але легкий рум’янець її видав. Рафаеллі цього було достатньо. Вона швидко пройшла в іншу кімнату й виглянула у вікно, що виходило у двір. Шум мотору, що віддалявся, листя плюща, що розхитується на розі. Запізно. Зачинила вікно. У коридорі наштовхнулась на Даніелу.

— Хтось приходив сюди?

— Не знаю, мамо, я весь час була у своїй кімнаті, уроки вчила.

Рафаелла вирішила облишити цю справу. З Даніелою не було сенсу наполягати. Пішла до кімнати Бабі, роззирнулась. Здається, усе на місці. Нічого дивного немає. Покривало на ліжку також бездоганно заправлене. Але його могли так заправити нещодавно. Тоді вона крадькома помацала його рукою. Воно було прохолодним. Ні, сюди ніхто не лягав. Вона видихнула з полегшенням і пішла до своєї кімнати. Зняла костюм, повісила його на вішак. Потім узяла светрик з ангорської шерсті та м’яку спідницю. Сіла на ліжко й одяглася. Спокій і невідання. Вона ніколи б не могла собі уявити, що саме тут, зовсім близько, нещодавно була її дочка. В обіймах хлопця, якого вона не переносила. Там, де вона зараз сидить, на ковдрі, ще теплій від молодих та невинних почуттів.

Пізніше повернувся і Клавдіо. Довго сварив Бабі за підроблену пояснювальну записку, за викинуті десять мільйонів, за всю її поведінку останнім часом. Потім, нарешті заспокоєний, усівся перед телевізором в очікуванні вечері. Але саме в цю мить його з кухні покликала Рафаелла. Клавдіо одразу ж прибіг до дружини.

— Що ще трапилось?

— Дивися, — Рафаелла вказала на смітник під рукомийником.

Там лежали дві банки з-під пива, яке випив Степ.

— Ну, від пива, і що?

— Вони були сховані під використаними кухонними рушничками.

— От проблема. Ну попили вони пива, то й що?

Клавдіо чомусь відчув