Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа
Урок закінчився. Боі, заледве поскладавши свої речі, вийшла з класу. Дівчата не встигли повиходити з-за парт, як з’явилася Джаччі. Усі мовчки повернулися на свої місця. Вчителька пройшла за кафедру. Бабі здалось, що Джаччі, увійшовши, роззирнулася, ніби чогось шукаючи. Потім, побачивши її, усміхнулась полегшено. Сідаючи на місце, Бабі подумала, що все це їй тільки примарилося. Годі вже з цим, це стає нав’язливою ідеєю. Зрештою, Джаччі ж нічого проти неї не має.
— Джервазі!
Бабі підвелася. Джаччі пильно дивилась на неї, посміхаючись.
— Прошу, ідіть, ідіть сюди, Джервазі.
Бабі вийшла з-за парти. Оце так здалося. З історії ж її вже опитували. Джаччі має таки на неї зуб.
— Із щоденником.
Ця фраза влучила в саме серце. Вона мало не зомліла. Подивилась на Палліну. Та теж сиділа бліда. Бабі зі щоденником у руках — жахливо важким, майже непідйомним — повільно пішла до кафедри. У цей час шукала відповідь на питання, останню надію, яка пояснювала б це дивне прохання вчительки. Навіщо їй знадобився її щоденник? Не могла знайти причини. Її нечиста совість не могла підказати їй нічого іншого, окрім того, що вона вже знала. Потім — промінчик надії. Можливо, вчителька хотіла подивитись на те підписане зауваження. Вона вчепилась за це пояснення, за цей неймовірний промінчик ілюзії. Поклала щоденник на кафедру.
Джаччі відкрила його, дивлячись на ученицю.
— Вас учора не було в школі, правильно?
І цей останній крихкий кришталь надії розбився.
— Так.
— І з якої ж причини?
— Я не дуже добре почувалася.
Зараз вона почувалася геть кепсько. Джаччі все небезпечніше наближалася до сторінки з пояснювальними записками. Знайшла ту останню, записку-звинувачення.
— І це мав би бути підпис вашої матері, так?
Професорка піднесла щоденник до самих очей. Бабі поглянула на цю свою спробу імітації. І раптом вона їй здалася до божевільного фальшивою, неймовірно тремтливою, відверто підробленою. З її губ злетіло таке кволе «так», що вона майже не почула власного голосу.
— Дивно. Я нещодавно розмовляла з вашою матір’ю телефоном, і вона нічогісінько не знала про вашу вчорашню відсутність. І ще менше — про те, що нібито щось підписала. Вона зараз їде сюди. І мені не здалося, що вона щаслива. Для вас ця школа закінчена, Джервазі. Вас виженуть. Фальшивий підпис, якщо про нього заявити куди слід — а я це зроблю — означає остаточне виключення зі школи. Шкода, Джервазі. Ви могли б отримати непогану оцінку на іспитах на атестат. Що ж, отримаєте наступного року. Ось.
Бабі взяла свій щоденник. Тепер він здавався неймовірно легким. Раптом їй усе здалося іншим — власні рухи, власні кроки. Це було як витати у повітрі. Повертаючись за свою парту, вловила погляди однокласниць і цю дивну тишу. Вона відчувала ніби радість, абсурдний присмак щастя. Потім, дійшовши до парти, повільно сіла.
— Цього разу, Джервазі, помилились ви!
Не дуже розуміла, що відбувалося потім. Бачила себе у кімнаті з дерев’яними партами. Там була її матір, що кричала. Потім прийшли Джаччі й директор. Її попросили вийти. Довго ще дискутували між собою, поки вона чекала у коридорі. Вдалині пройшла черниця. Вони обмінялись поглядами, не привітались, не усміхнулись одна одній. Пізніше її мати вийшла. Потягла її за руку. Вона була дуже розлючена.
— Мамо, мене виженуть?
— Ні, завтра ти повернешся до школи. Мабуть, є один вихід, але спочатку я маю переговорити з твоїм батьком, чи він також згоден.
Спускаючись сходами, Бабі подумала, що ж то має бути за вихід, якщо її матір потребує також рішення батька. Пізніше, після обіду, вона про це дізналася. Це було просто питання грошей. Вони могли заплатити. Одна з переваг приватних шкіл — те, що все можна легко вирішити. Єдиною великою проблемою було те, «наскільки» легко.
Даніела ввійшла до кімнати сестри з телефоном у руці.
— Тримай, це тебе.
Бабі, втомлена від виру подій, уже ледь не засинала. Вона провела рукою по обличчі, відвела пасмо волосся й приклала цей білий телефон до щоки.
— Алло.
— Привіт, їдьмо зі мною? — це був Степ.
Бабі краще вмостилась на ліжку. Тепер вона остаточно прокинулась.
— Я б з радістю, та не можу.
— Ну ж бо, їдьмо до «Парнасу» або ж до Пантеону. Я тебе пригощу кавовою гранітою53 з вершками в «Тацца д’Оро». Ти її коли-небудь куштувала? Це просто казка.
— Я покарана.
— Знову? Хіба покарання не закінчилося?
— Так, але сьогодні вчителька викрила сфальшований підпис, і зчинився такий ґвалт. Вона мене ненавидить. Донесла на мене директорці. Я могла на другий рік залишитись. Але моя мати все владнала.
— Сильна в тебе мати! Ото характерець!.. Але завжди досягає, чого хоче.
— Ну, не зовсім так. Їй довелося платити.
— Скільки?
— Десять мільйонів. На благодійність…
Степ присвиснув.
— Бляха, ото доброчинство!..
Запала незручна тиша.
— Алло, Бабі?
— Так, я тут.
— Я вже думав, що зв’язок перервався.
— Ні, я просто думала про Джаччі, мою професорку. Боюся, що на цьому все не скінчиться. Я ж виявила її помилку при всіх, і вона тепер хоче змусити мене страждати будь-якою ціною!
— Будь-якою? Більшою за десять мільйонів?
— Їх, ясна річ, заплатить моя мати… Це ніби пожертва. Але вона відіграється на мені. От же блін! А в мене були такі гарні оцінки, атестат був би легкою прогулянкою…
— То ти справді ніяк не можеш приїхати?
— Ти жартуєш? Уяви: потелефонує моя мати і не знайде мене, тоді точно кінець світу настане.
— Тоді я приїду до тебе.
Бабі глянула на годинник. Була майже п’ята. Рафаелла повернеться набагато пізніше.
— Добре, приїжджай. Чаю поп’ємо.
— А пива в тебе немає?
— О п’ятій годині?
— Немає нічого кращого, як пити пиво о п’ятій годині, до того ж є ще дещо — я ненавиджу англійців.
Він поклав слухавку.
Бабі швидко підвелася з ліжка. Взулася.
— Дані, я на хвилинку. Спущуся до гастроному, тобі нічого не треба?
— Ні, нічого. А хто прийде, Степ?
— Я скоро буду.
Бабі залишила двері напівпрочиненими і, не відповівши
