Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

Полло стривожено глянув на Степа.

— А скільки деруть?

— Десь по сороківці з носа.

— Занадто дорогий! — усміхнувся якось по-дитячому, потім газонув і, брутально регочучи, віддалився з Палліною позаду.

Бабі нахилилась до Степа.

— Тобто це означає, що ми втекли, не заплативши?

Степ трохи скинув швидкість.

— А що, які проблеми?

— Проблеми? Ти усвідомлюєш, що на тебе можуть заявити до поліції? Можливо, вони зчитали чиїсь номери.

— Та де, з погашеними фарами. Слухай, ми завжди так робимо, і ще ніхто нас не накрив. Годі тобі крукати!

— Я не крукаю. Я тільки закликаю тебе поміркувати. Навіть якщо мені це здається дуже складним. Гаразд, може, тебе й не впіймають. А ти не думаєш про працівників ресторану? Це ж робочий люд, вони цілий день у поті чола на кухні крутяться. Вони накривають для тебе стіл, приносять тобі їжу, забирають посуд зі столу, миють його, а ти з ними ось так? Принижуєш їх, знецінюєш їхню роботу. Ти їх навіть за людей не маєш.

— Як це не маю? Я ж тобі сказав, що мені дуже сподобалось їдло, яке вони приготували!

Бабі замовкла. Це все марно. Тільки відсунулась від нього трішки на сидінні. Довкруги нічний вітер та вологість, що наповзала з лісів і торкалась її шкіри, викликаючи холодні дрижаки. Але не тільки це. Поряд із нею був той, хто не розумів, не хотів розуміти. Подивилась угору й уперед. Яка ніч ясна. Світяться далекі зірки. Маленькі прозорі хмарки пестять місяць. Усе було б прекрасно, якби тільки…

— Гей, Степе!

До них під’їхав тип, якого за столом усі кликали Луконе, позаду якого сиділа пишнотіла білявка на ім’я Карла.

— Заб’єшся на п’ятдесят штук — хто доїде до центру на одному колесі?

Степ не змусив його повторювати двічі.

— Заб’юся!

Перемкнув передачі й раптово газонув. Мотоцикл став дибки. Бабі ледве встигла за щось ухопитися. «Знову це, я більше не витримаю, — подумала. — Принаймні зараз хоч не головою вниз!»

— Степе! Степе! — заволала, гупаючи його кулаками по спині. — Припини негайно! Опустися!

Степ м’яко відпустив газ. Мотоцикл став на землю обома колесами. Луконе продовжував їхати на одному, переможно горлаючи. Степ обернувся до Бабі.

— Яка муха тебе вкусила? Ти з глузду з’їхала?

— Досить мотоциклів дибки, бійок, гонитв — я так більше не можу, розумієш? — Бабі вже просто кричала на всі легені. — Я хочу нормального життя, спокійного! Людей, які їздять на мотоциклах по-людськи. Я не хочу втікати з ресторанів, а хочу платити, як усі роблять. Не хочу, щоб ти бився. Я не хочу чути, що один із твоїх дружків приставляв ножа між ногами якогось типа тільки тому, що той телефонував його колишній дівчині! І я б не хотіла такого чути, навіть якби це була не колишня, а теперішня його дівчина! Я ненавиджу насильство, ненавиджу лихих, ненавиджу пихатих, ненавиджу тих, хто не вміє жити, не вміє розмовляти, не вміє дискутувати, не вміє поважати інших. Розумієш? Ненавиджу це все!

Якийсь час їхали мовчки, заколисуючись швидкістю потужного мотоцикла і вітром, котрий, здається, помалу заспокоював дівчину. Раптом Степ вибухнув сміхом.

— Можна дізнатись, що такого смішного?

— А знаєш, що ненавиджу я?

— Ні, що?

— Програвати п’ятдесят штук.

43

Перед бензозаправкою на площі Евкліда високий недоладний тип з густим волоссям, зачесаним назад, і руками, закладеними до кишень, реготав, як навіжений, із жарту низенького товстунчика, що жваво жестикулював поряд. Довкола них скупчились хлопці та дівчата, що слухали його оповідки. Типчик був дуже кумедним. У театрі-кабаре на нього б точно чекав успіх. Але він чомусь затявся студіювати економіку та торгівельну справу, хоча перед викладачами найчастіше мовчав як риба. Трохи далі, перед магазином «Пандемоніум», було місце зустрічі старших хлопців. Навпроти зупинилась «Тойота Королла», крута, з телефоном. Усі кинулись вітатися з новоприбулими. З машини вийшла брюнетка в ідеальних панчохах на таких само ідеальних ногах. На ній була чорна куртка і плісировані «бермуди» з напівпрозорого шовку. Машина була червоною, і навіть спеціаліст із реклами не міг би вигадати нічого кращого. Однак коли з машини вийшов він, чари зникли. Він був лисуватий і з черевцем. Жоден митець не обере такого. Трохи далі, навпроти газетного кіоска, стояла машина правоохоронців. Двоє карабінерів мляво перевірили документи у кількох хлопців, потім поїхали собі.

Подекуди, ніби за помахом чарівної палички, хтось раптово вирішував заскочити на мотоцикла чи в машину й швидко поїхати в кіно, або на чийсь день народження, або на дискотеку «Пайпер». Одразу по тому приїжджав хтось, хто запізнювався, або хтось, хто ходив вечеряти з дівчиною в очікуванні кращого заняття — треба було якось вбити час у сподіванні, що його або її батьки ляжуть спати. Повз промчалась, шалено сигналячи, якась автівка. Білява дівчина з’явилась на мить у вікні, послала комусь повітряні поцілунки і зникла за правим поворотом, що вів до вулиці Сяччі. Темноволоса дівчина зайшла до крамнички придбати цигарки. Ще одна дівчина щось говорила хлопцеві, який обіймав її, сидячи в «Пежо». Хлопці сміялися, дивлячись на свого друга, який ось уже пів години стирчав біля телефона-автомата, розмовляючи про все та ні про що зі своєю дівчиною.

— Та кинь вже її, га?

Це була єдина порада, яку один спромігся дати іншому. Може, вони не були такими вже друзями, а може, й так. Усі ладні порадити розірвати стосунки з жінкою, особливо, коли не йдеться про власні стосунки. Якийсь марокканець сидів за столиком, п’ючи дешеве вино і питаючи себе, що він тут робить.

Із готелю «Роксі» поблизу вийшла групка усміхнених іноземців. Якась автівка зупинилась перед газетним кіоском, загороджуючи дорогу. Інша, щойно за нею, одразу ж нервово загуділа. Тип, що вийшов з першої машини, підняв руку. «Тут вантажівка може проїхати!» — вибачився таким дивним чином.

Потім один за одним приїхали вони. З шумом клаксонів та вищанням гальм. Декотрі заїхали мотоциклами на тротуар, інші поставили свої перед зачиненим баром «Евклід». Бабі злізла з мотоцикла Степа, пригладила рукою волосся. Тієї ж миті до неї підскочила Палліна.

— Класно, еге ж?

— Що?

— Ну, що ми так утекли, вночі, не заплативши. Я ніколи такого не робила. Ну ж бо, це суперприкольно. І до того ж вони всі такі класні, правда?

— Ні, мені це веселим не здалося.

— Ну один