Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

Дівчина з першого ряду піднесла руку. Джаччі поставила навпроти її прізвища літеру «П». Потім знову підняла очі. Зустрілася поглядом з Палліною. Обличчя вчительки розпливлось у глузливій посмішці. Палліна почервоніла. Одразу ж зніяковіло відвернулась. Невже вчителька все знає? На парті її почерком було надряпано: «Палліна і Полло forever». Усміхнулась. Ні, цього не може бути.

— Маріні.

— Присутня!

Вчителька повернулась до переклички. Палліна заспокоїлась. Хтозна, де зараз Бабі. Точно вже поснідала. Гарний марітоццо зі збитими вершками та капучино з пишною піною. Забажала понад усе на світі бути на її місці, тільки з Полло замість Степа. «Гарним є не те, що гарне, а те, що нам миле», — подумала вона. Це було її улюблене прислів’я. Джаччі закрила журнал і перейшла до викладу теми. Вела урок радісно, з особливим піднесенням. Проходячи поміж партами, взялася за свою улюблену звичку — крутити персні. Промінь сонця впав на її руки. Старовинна каблучка на пальці зблиснула фіолетовим сяйвом.

Вони втікали від шуму великого міста — з гіркуватим присмаком капучино на губах та солодким післясмаком вершків від марітоццо у роті. Було легко передбачити їхню зупинку у великому барі «Евклід» на Фламінії — таємному та віддаленому, де малоймовірно наштовхнутися на когось знайомого. Потім на швидкості вгору, відтак униз праворуч навпроти шиномонтажу, а потім одразу ліворуч перед фонтаном, уздовж вузької дороги, помережаної «лежачими поліцейськими», з коровами праворуч і автобусною зупинкою ліворуч. Поїхали до вежі. Оповиті сонцем, їхали через круглі луки у відтінках зеленого, що розчинялись на небокраї між темнішими зубчиками далекого лісу. Звернули з дороги. Мотоцикл пригинав високі золоті колоски, які одразу ж виструнчувалися знову — самовпевнені й безстрашні. Довкола — пшеничне поле, що хвилювалось під теплим вітром, ніби по ньому проводив легкою рукою вправний піаніст. Баттісті, мабуть, перебував у місці, схожому на це, коли питав, що люди знають про цю пшеничну музику50. Слабкий димок повільно розвіявся. Мотоцикл стояв за пагорбом неподалік від вежі. Унизу спокійний собака слідкував, куняючи, за кількома облізлими вівцями. Вівчар у джинсах слухав стареньке розбите радіо, курячи марихуану досить далеко від своїх товаришів по вертепу. Вони проїхали ще далі. Нарешті були самі. Бабі відкрила сумку. Дістала великий англійський прапор.

— Я його купила на Портобелло-роуд51, коли була у Лондоні. Допоможи мені його розстелити. Ти там бував коли-небудь?

Степ допоміг їй.

— Ні, не бував. Гарно там?

— Дуже. Мені страшенно сподобалось. Я провела місяць у Брайтоні та кілька днів у Лондоні. Їздила з «Education First»52.

Вони вляглися на прапорі під сонцем. Степ слухав про подорож до Лондона та про кілька інших її поїздок. Здається, вона об’їздила купу місць і до того ж усе про них пам’ятала. Але йому були не дуже цікаві ті закордонні пригоди, і він зовсім не звик до такої ранньої години, отже, невдовзі заснув.

Поряд голосно заспівала пташка, і коли Степ розплющив очі, він заледве встиг помітити останній помах крил та маленьку тінь, що віддалялась над полем. Сонце вже стояло нижче. Бабі поряд не було. Він підвівся, занепокоєно роззираючись. Потім побачив її. Вона була трохи нижче на пагорбі. Сиділа посеред пшениці. Підбіг до неї. Покликав її. Здавалось, вона не чула. Коли підійшов ближче, зрозумів, чому: слухала свій «Соні». Бабі обернулась до нього. Її погляд не віщував нічого доброго. Знову відвернулась на далекі луки. Степ сів поряд із нею. Якусь хвильку теж помовчав. Потім Бабі не витримала й зняла навушники.

— Це взагалі як — засинати, коли я тобі щось розповідаю?! — Вона була справді сердита. — Це означає повну відсутність поваги!

— Та ну, не будь такою. — Степ усміхався. — Це означає просто не виспатись.

Вона пирхнула й відвернулась. Степ не міг не відзначити, яка вона гарна. Мабуть, ще гарніша зараз, коли сердиться. Обличчя високо підняте, і риси здавались кумедними — підборіддя, ніс, чоло. Волосся, осяяне сонцем, віддзеркалювало золотом у промінні й, здавалось, дихало запахом пшениці. Йому спало на думку, що вона така гарна, як дикий берег, якому неприборкане море окреслює далекі обрії. Волосся обрамовувало її обличчя, ніби спінені хвилі. Подекуди воно закривало їй лице, і вона не прибирала його. Перехід між волоссям та чолом був темніший, ніби мокрий пісок, котрий викопало якесь невинне дитя й поклало на краєчок білої шлюпки.

Під ним — тонкі брови, темні та рішучі, що здавались крилами мартина, який упевнено ширяє в небі. Нерухомий під поривами вітру, дивився він на ті два сині океани, що дихали глибоко та спокійно — її очі. Її вії, зі світлішими кінчиками. Її золотава шкіра, такий ніжний оксамит. Її закопилені губки, які пестив та підсушував вітер. Степ нахилився до неї і торкнувся рукою їхньої м’якої краси. Бабі відхилилась.

— Облиш мене!

— Не можу. Це сильніше за мене. Я мушу тебе поцілувати.

— Кажу: облиш мене. Я образилась.

Степ усміхнувся. Наблизився до її губ.

— Клянуся, що після цього я все вислухаю. Англія, Лондон, твої подорожі — все, що ти захочеш.

— Раніше слід було слухати!

Степ скористався нагодою і швидко поцілував її у ледь розтулені, заскочені зненацька губи. Але Бабі теж була швидкою й рішуче стулила губи. Потім — ніжна боротьба. Зрештою вона здалась, повільно віддалась його поцілунку.

— Ти жорстокий нечема, — прошепотіла вона у небезпечній близькості до його губ.

— Правда, — через шепіт їхні слова майже перемішувались.

— Мені не подобається така поведінка.

— Я більше так не буду, обіцяю.

— Я тобі вже казала, що не вірю твоїм обіцянкам.

— Тоді клянуся…

— Твоїм клятвам я вірю ще менше…

— Гаразд, я клянуся тобою.

Бабі вдарила його кулачком. Степ вдав, що зігнувся від удару. Потім обійняв її і впав разом із нею у високу пшеницю. У височині — сонце та блакитне небо. Мовчазні глядачі. Трохи далі — покинутий англійський прапор. Їхні свіжі усмішки. Степ узявся гратися з ґудзиками її сорочки. Зупинився у нерішучості. Поглянув на неї. Її заплющені очі були спокійними. Розстебнув один ґудзик, потім ще один — м’яко, ніби більш відчутний дотик міг зруйнувати магію цієї миттєвості. Потім його рука ковзнула всередину, уздовж її стегна, по теплій і ніжній шкірі. Погладив її. Бабі дозволила йому це, ще міцніше притислася до нього. Ця його усмішка… Степ вдихнув її запах, заплющив очі. Уперше все здавалось йому новим, інакшим. Він не поспішав, був спокійним. Відчував дивне упокорення.