Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

частково залило вогонь. Побіг рятувати. Тут удару в спину завдала кава. Полилась, бурмочучи, через верх кавоварки. Паоло вимкнув вогонь і під нею. Потім узяв каструльку з молоком, кавоварку й пішов до столу. На півдорозі зрозумів, що надто пече руки. Пришвидшився, потім побіг. Добігши до столу, нарешті поставив їх. Потряс руками, щоб трохи їх охолодити. Роззирнувся. Майже нема чого їсти. Дивно. Він же попросив Марію спекти яблучний пиріг. Наївно подумав, що вона просто забула. Відкрив коробку. Поламане печиво сирітськи лежало на золотавому денці. Надкусив шматок. Несвіжий, він крихтами розсипався йому у роті. Це не найкращий сніданок у його житті. Згадав про кекс, який колись купив на чорний день. Вирішив, що сьогодні саме такий випадок. Повідкривав шафки, нарешті знайшов його. Він його добре сховав від нападів ненажерства Степа та його дружків.

Відрізав собі кусень. У цю мить до кухні зайшов Степ.

— Привіт, брате.

Паоло подивився на нього, потім похитав головою.

— Тобі здається це нормальним — заявлятися додому о цій порі?.. Цілий день потім проваляєшся у ліжку, згодом у кращому випадку сходиш до спортзалу, а ввечері знову ганятимеш з Полло та іншими твоїми дружками-крадіями. Ти вважаєш, це гарне життя…

— Дуже гарне.

Степ налив собі кави, потім молока.

— Хай там як, звертаю твою увагу, що я не прийшов зараз, а навпаки — йду.

Паоло занепокоєно глянув на годинник. Це що ж, він спізнюється? Сьома тридцять. Зітхнув полегшено. Все під контролем. Але щось було не так. Степ ніколи не виходив з дому о цій порі.

— А куди ти йдеш?

— До школи.

— Ага.

Паоло був заспокоївся, потім раптом пригадав: Степ торік закінчив школу.

— Нащо тобі туди?

— Бля, чого стільки запитань, на світанку до того ж, га?..

— Роби, що хочеш, тільки у халепу не лізь. А Марія хіба не спекла яблучний пиріг?

Степ подивився на брата невинними очима.

— Яблучний пиріг? Ні, здається, ні.

— Точно? А може, його зжер ти разом з отими ненаситними кабаняками — Полло та іншими?

— Паоло, не ображай моїх друзів. Це негарно. Я хіба ображаю твоїх?

Паоло замовк. Ні, Степ його друзів справді не ображав. Зрештою, як би йому це вдалося? У Паоло не було друзів. Іноді йому телефонував якийсь колега або старий університетський товариш, але цих Степ точно образити не міг. Вони були вже покарані самим життям. Нудні, сірі, з біцепсами поетів. Було б просто нешляхетно ображати їх ще й словами. Степ надягнув куртку й пішов.

— Бувай, Паоло, побачимось увечері.

Паоло якийсь час ще дивився на зачинені двері. Брат завжди примудрявся його здивувати. Хтозна, куди це він намилився о цій порі? Вирішив, що це, зрештою, не його справа. Відпив ще ковток кави. Потім хотів було взяти відрізаний шмат кекса, що лежав перед ним на тарілці. Але того не було. Зник.

У той чи в інший спосіб, але Степ завжди вхитриться завдати збитків.

— До побачення, тату! — Бабі та Даніела вийшли з «мерседеса». Клавдіо подивився, як дочки підходять до будівлі школи. Ще раз помахав і поїхав собі. Бабі зійшла ще на кілька сходинок. Озирнулася. «Мерседес» від’їхав уже далеко. Швидко збігла сходами униз і тут-таки натрапила на Палліну.

— Привіт, куди це ти тікаєш?

— Гуляти зі Степом.

— Та ну? І куди ви з ним?

— Не знаю. Гуляти. Спочатку — сніданок. Нині вранці я надто хвилювалась, щоб проковтнути бодай щось. Подумай тільки, я вперше у житті філоню школу…

Палліна всміхнулась їй.

— Я першого разу теж хвилювалася. А тепер… Нині я вже краще розписуюся за мою матір, аніж вона сама!

Бабі розреготалась. Мотоцикл Степа з ревінням зупинився перед сходами.

— Їдьмо?

Бабі задивилась на цю усмішку, очі, широкі плечі. Аж тепер вона усвідомила, як палко хотіла його бачити. Швидким поцілунком попрощалася з Палліною й сіла на мотоцикл позад нього. Серце їй билося на дві тисячі ударів.

— Будь ласка, Палліно… Постарайся не отримати жодної незадовільної оцінки і записуй усіх, кого викликатимуть.

— Добре, чемпіонко!

— І мовчки, еге ж? Нікому ані слова.

Палліна кивнула, усміхаючись. Бабі роззирнулася довкола, тривожачись, що хто-небудь може їх побачити. Потім міцно притислася до Степа. Назад дороги немає. Мотоцикл рвонув, утікаючи від школи, від нудних уроків, від Джаччі, від завдань і від дзвоника, який іноді занадто бариться продзвеніти.

Палліна із заздрістю подивилась услід подрузі, що стрімко віддалялась. Була щаслива за неї. Привіталася з іншими однокласницями і пішла сходами вгору, так і не помітивши декого, хто спостерігав. Трохи вище — рука, висохла від віку та злостивості, прикрашена каблучкою з фіолетовим камінцем, твердим, як його власниця, відпустила фіранку. Хтось усе бачив.

У третьому «Б» дівчата розсаджувалися, занепокоєні. Першим уроком була італійська, а професорка Джаччі сьогодні мала викликати. І це був той предмет, з якого треба буде складати іспит на атестат. Дівчата сіли на свої місця, вітаючись одна з одною. Остання з учениць вбігла до класу. Вона, як завжди, запізнювалась. Учениці нервово перемовлялися. Раптом запала німа та поштива тиша. Джаччі з’явилась у дверях. Дівчата посхоплювались на ноги, вітаючись із учителькою. Джаччі обвела очима клас.

— Сідайте, дівчата.

Вона сьогодні була дивним чином у доброму гуморі. І це поганий знак. Зробила перекличку. Дівчата підносили руки, дисципліновано відповідаючи: «Присутня». Одна з дівчат, чиє прізвище починалось з «В», була відсутня. Одна з прізвищем на «Г» спробувала вирізнитися з усіх і відповіла «Я тут» — й отримала усне зауваження від Джаччі, яка до того ж висміяла її перед класом. Катінеллі, як завжди, поспішила продемонструвати своє захоплення тонким гумором учительки. Таким тонким, що більшість його не вловила.

— Джервазі?

— Вона відсутня, — відповів хтось із глибини класу.

Джаччі проставила літеру «В» в журналі навпроти прізвища Бабі. Потім повільно підняла очі. Її місце було порожнє. Перевела погляд праворуч.

— Ломбарді.

Палліна відірвалась від своїх думок і схопилась на ноги.

— Так, пані професорко?

— Чому Джервазі сьогодні не прийшла?

Палліна трохи нервувалася.

— Та я не знаю. Учора ввечері я їй телефонувала, і вона казала, що не дуже добре почувається. Мабуть, уранці їй стало гірше, і вона вирішила не йти до школи.

Джаччі подивилась на неї. Палліна стенула плечима. Джаччі примружилась, її очі стали вузькими, як щілинки. Палліна відчула, як її спиною побігли крижані мурашки.

— Дякую, Ломбарді, сідайте.

Джаччі продовжила перекличку.