Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

— Бабі!

Палліна вибігла їй назустріч. Дівчата обійнялися. Бабі подивилась на неї з тривогою.

— Як пройшло, хтось щось знає?

— Ні, все під контролем. — Палліна простягнула їй папірець. — Тримай, ось це уроки, які задали сьогодні. Там записані також опитування. Все чітко, можеш наймати мене у секретарки. Ну, як ти, весело було?

— Дуже. — Бабі поклала папірець до сумки й усміхнулась подрузі.

— Дай-но я вгадаю. — Палліна якусь мить вивчала її обличчя. — Сніданок в «Евкліді» на Вінья Стеллуті. Капучино та марітоццо з вершками.

— Майже правильно. Ті самі речі, але на Фламінії.

— Звичайно! Набагато більш усамітнено. Точно. А потім ви втекли у Фреджене і віддалися ураганному сексу на пляжі, так?

— Пальцем у небо! — Бабі відійшла, усміхаючись.

— Щодо Фреджене чи іншого?

— Скажу тільки, що одне — пальцем у небо.

Сіла в машину, набрехавши подрузі й залишивши її перед школою вмирати від цікавості. Адже та насправді помилилась щодо обох речей.

— Привіт, мамо!

— Привіт. — Рафаелла дозволила, щоб Бабі поцілувала її в щоку. Тепер ситуація здавалась спокійнішою. — Як у школі?

— Добре. Мене не викликали.

Підійшла також Даніела.

— Можемо їхати. Джованна сказала, що повернеться своїм ходом… і тепер завжди так робитиме.

«Пежо» рушив. Ця новина потішила всіх. Вони відтепер не муситимуть чекати на неї. Коли зупинились на світлофорі біля площі Евкліда, Бабі відчула, що її ніби щось поколює. Крадькома засунула руку під кофтинку. Знайшла маленький золотавий колосок, що зачепився за бюстгальтер. Витягла його і вклала у щоденник. Це — її маленька велика таємниця. Степ торкався її грудей. Усміхнулась, і коли світлофор перемикався на зелене, побачила його. Він стояв праворуч від площі. Сміявся, розмахуючи англійським прапором, її прапором. Спитала себе, коли ж він примудрився його вкрасти. Потім усвідомила дещо важливіше. Степ був як Полло, він також крав. Здивувалась, як їй це раніше не спадало на думку. Вона тепер — дівчина крадія.

41

Перша «а» вийшла занадто вузькою, друга занадто вивищувалась над іншими, ще одна була занизька, потім весь напис їй здався занадто тонко виведеним. Бабі знову спробувала скопіювати підпис матері. Списала ними кілька сторінок із зошита з математики. Нарешті результат видався їй прийнятним.

— Дані? Оце, на твою думку, скидається на мамин підпис?

Даніела затрималась очима на останньому написові. На хвильку замислилась.

— У мами прізвище виходить довшим. Ні, не знаю. Щось видається дивним. Ось. Оця «Д» занадто вузька, вона в тебе «худорлява». Мама завжди починає писати прізвище з набагато повнішої «Д». Дивися, — відкрила щоденник і показала сестрі один зі справжніх підписів. — Бачиш?

Показала на «Д» у прізвищі, написаному матір’ю. Бабі придивилась до напису і звірила його з власним.

— Мені вони здаються однаковісінькими. Це тому, що ти знаєш.

І пішла собі задоволена до своєї кімнати. Даніела підвелася.

— Як хочеш. Як на мене, твоя «Д» надто худа. До того ж не розумію, навіщо ти завжди питаєш мою думку, якщо потім однак чиниш, як тобі заманеться.

Зачинила двері.

Бабі розгорнула щоденник на сторінці з пояснювальними записками. Заповнила одну з них. Проставила дату, потім у графі «причина відсутності» написала: «Проблеми зі здоров’ям». Зрештою, це була правда. Їй було б геть кепсько, якби вона не втекла зі Степом. Усміхнулася. Потім настав час підписувати. Посерйознішала. Спробувала розписатися ще раз на аркуші. Під десятком уже написаних «Рафаелла Джервазі». Останній підпис вийшов у неї ще краще. Просто ідеальний. Мати сама б не відрізнила його від власного. Бабі могла б підробляти банківські чеки, купити хоч кінотеатр. Зрозуміла, що це вже занадто. Зрештою, їй не потрібні гроші, а лише пояснювальна записка. Узяла ручку, з острахом подивилась на три крапки після друкованих літер «ПІДПИС». Відтак — зважилась. Почала з «Р», потім далі й далі, намагаючись виводити літери якомога природніше аж до крапочки над останньою «і». Потім, усе ще тремтячи від напруження, від праці копіювання, виведення оцих усіх літер саме так, як її мати, поглянула на результат. Вийшло ще краще. Неймовірно. Можливо, трішки більш тремтливо. Порівняла цей підпис з іншими підписами своєї матері у щоденнику. Жодної помітної різниці. Жодної неточної риски. До того ж була ще одна сприятлива обставина. Завтра першим уроком — математика й учителька Боі: товсті окуляри, широке лице завжди усміхається. Вона усміхалась навіть тоді, коли вибачалась перед класом за те, що загубила їхнє класне завдання, і просила нікому про це не говорити. Того дня Палліна була переконана, що отримала б не менше «сімки». І, на її думку, Боі саме через це їх загубила: навмисно, щоб вона, Палліна, не раділа. Палліна була переконана, що всі вчителі мають щось проти неї та її оцінок. Бабі закрила щоденник. Тепер вона була спокійніша. Цей підпис продивлятиметься лише Боі, а вона точно не помітить фальшивки. Сіла за уроки. На якусь мить відчула щось дивне, ніби якесь занепокоєння. Роззирнулась довкола, але нічого не помітила. Продовжила вчити уроки. Якби вона уважніше подивилась на розклад, то зрозуміла б причину тривоги. Другий урок був у Джаччі.

42

Пізніше, коли батьки пішли, по неї заїхав Степ. Унизу на неї чекала вся група. Малюк, Луконе з Карлою, Даріо з Ґлорією, Сицилієць, Гак, Полло і Палліна та інші типи, що сиділи в «Гольфі» разом із якимись дівчатами. Спочатку поїхали на мотоциклах до Пріма Порта, потім звернули праворуч у напрямку Ф’яно. Поки доїхали, Бабі геть змерзла. Місце називалось «Колонелло» і було геть далеко. Бабі не розуміла, чому вони забрались на вечерю аж сюди. Там були два велетенські зали, з яких можна було бачити піч для піци, і звичайнісінькі столики. Можливо, тут дешево, подумала вона. Сіли. Підійшов молодий офіціант. Їх було п’ятнадцятеро, і всі весь час змінювали свої замовлення — всі, окрім неї, яка одразу вирішила взяти салат з невеликою кількістю олії. Бідному офіціантові у голові паморочилось. Щойно він намагався все впорядкувати й перелічити замовлені перші страви, щоб потім перейти до других, як хтось уже передумав щодо гарніру.

— Слухай, шефе, давай краще дві порції паппарделле з кабанятиною.

— Так, мені теж, — тут-таки приєднувався ще хтось, а потім ще і ще.

І одразу ж інші