Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

— Гм, дякую, заспокоїла.

— Ти що хотіла почути — правду чи ні? Вибач, ти маєш радіти. Не хвилюйся, якщо переймаєшся тільки через це, то просто почекай другої зустрічі, і побачиш!

Бабі легко штовхнула її.

— Дурненька!.. До речі, Палліно, твоя «Веспа» опинилась під арештом.

— Моя «Веспа»? — Палліна змінилась на лиці. — І хто ж це зробив?

— Мої батьки.

— Ото вже мені ця Рафаелла! Колись я їй усе висловлю! А ти знаєш, що вона до мене підлизувалась?

— Моя мати? Як?

— А так! Вона мене поцілувала, коли я спала у твоєму ліжку: думала, що це ти!

— Правда?

— Аякже!

— Подумай лишень, мій батько забрав твій брелок, гадаючи, що то мій.

— І не помітив, що там «П»?

— Помітив! Я йому сказала, що коли я була маленькою, він завжди мене звав «Пампушечкою».

— І він повірив?

— Тепер він тільки так мене й кличе.

— Бідолаха! Він нічогенький, твій батько, щоправда, трохи наївняк.

Так теревенячи, повернулись до класу. Одна струнка й білява, інша низенька та чорнява. Перша — красуня та зразкова учениця, друга — кумедна та безладна, але у них було дещо велике, що їх об’єднувало, — дружба.

Пізніше Бабі стояла біля дошки, дивлячись на неї замріяними очима. Не бачила написаних на ній цифр, не чула слів учительки. Думала про нього: що він зараз робить? Спитала себе, чи думає і він про неї. Спробувала уявити собі його, усміхнулась — спочатку з ніжністю, потім з тривогою, відтак із бажанням. Зрозуміла, що не знає його. Він може бути будь-яким. Іноді — ніжним та турботливим, аж потім — раптово — диким та грубим. Зітхнула. Подивилась на дошку: це завдання вирішується простіше.

Степ нещодавно прокинувся. Став під душ і з насолодою відчував, як вода масує тіло. Сперся руками об мокру стіну й, поки вода барабанила по його спині, почав робити вправи на розтягування, піднімаючи навшпиньки то одну ногу, то другу. Вода котилась його обличчям, і він знову пригадав її блакитні очі. Вони були такі великі й чисті — і глибокі. Усміхнувся і, хоча його очі були заплющені, дуже чітко побачив її перед собою. Невинну і спокійну. Неслухняне волосся на вітрі, прямий носик. Побачив її погляд, що видавав рішучий характер. Витираючись, подумав про все, що вони сказали одне одному, про все, що він їй довірив. Вона була єдиним ніжним слухачем, майже незнайомим, який мовчазно вислухав його застарілий біль, його ненависну любов, його глибокий сум. Спитав себе, чи він не збожеволів. Але що зроблено, те зроблено.

За сніданком подумав про родину Бабі. Про її сестру. Про батька, приязного на вигляд. Мабуть, він дотепний тип. Про матір. З її твердим та рішучим характером. Схожу рисами на неї, але трохи збляклу через вік. Вона колись стане такою само? Іноді матері — це такі майбутні проєкції дівчат, з якими ти сьогодні гуляєш. Згадав про одну матір, гарнішу за свою доньку. Допив каву, усміхаючись.

Подзвонили у двері. Марія пішла відчиняти. Це був Полло. Як завжди, жбурнув йому пакет на стіл. Степ і незчувся, як уже їв канапку з лососем і слухав теревені Полло. Приємна рутина. Подивився радісно і трохи поблажливо на друга, який засипав його запитаннями: — Ти мусиш мені розповісти, що встругнув! То ти її затяг у ліжко чи ні? Та я уявляю, як воно з такою… З таким норовом, як ото в неї, коли ти її затягнеш? Та ніколи! І куди ви, бля, потім тільки ділися. Я вас повсюди шукав. Ой, ти не уявляєш, що коїлося з Маддою! Побуряковіла від люті! Якби зустріла ту твою, розірвала б!

Степ подивився на Полло іншим поглядом. Радість зникла з його обличчя. Ну звісно, Маддалена, він про неї геть забув. Він геть про все забув того вечора. Вирішив, що й зараз краще не думати про це. Зрештою, вони одне одному не присягали. Це було просто так, романчик.

Уже спокійніший, доїв канапку, хоча в глибині душі знав, що це не так.

— Тримай!

Полло витяг із кишені зіжмаканий у кульку папірець і кинув йому.

— Це її номер телефону.

Степ піймав його на льоту.

— Я його вчора попросив у Палліни, бо ж знав, що ти сьогодні однак мене про нього спитаєш.

Степ запхав папірець до кишені й вийшов з кухні. Полло не відставав.

— Ну ж бо, Степе, ти мені, бля, скажеш чи ні? Ти її затяг?

Степ з усмішкою обернувся до нього.

— Полло, чому ти завжди про це питаєш? Ти ж знаєш, що я — джентльмен.

Полло кинувся на ліжко, задихаючись від реготу.

— Джентльмен… Ти? О Господи, я зараз здохну! Що змушені чути мої бідні вуха! Джентльмен він! Бодай тобі пір’я у роті виросло!

Степ подивився на нього, хитаючи головою, потім продовжив одягатися. Коли надягав джинси, то й сам розреготався. Скільки разів він не був джентльменом! Подумав, що зараз хотів би мати щось більше, про що розповісти другові.

38

На виході з Фальконьєрі ніхто не продавав минулорічні підручники. Це була занадто престижна школа, щоб навіть найостанніша учениця купувала собі книжки «з рук». Бабі спустилася сходами, озираючись довкола з потаємною надією. Групки хлопців стояли перед сходами, дивлячись нагору — нові жертви або ж старі завоювання. Але того єдиного серед них не було. Бабі спустилась останніми сходинками. Ревіння мотоцикла змусило її підвести очі. Серце закалатало швидше. Даремно. Між машинами проїхав власник червоного бензобака. Молода пара, обійнявшись на мотоциклі, синхронно нахилилась ліворуч. Бабі на хвильку позаздрила їм. Потім сіла в машину. Її мати була там, усе ще розлючена через учорашнє.

— Привіт, мамо!

— Привіт, — сухо відповіла Рафаелла.

Цього разу обійшлося без ляпасів, для них не було причини. Але Бабі мало не шкодувала про це.

Степ і Полло вчепились у залізну сітку. Стояли на краєчку поля і стежили за тренуванням їхньої улюбленої команди. Поряд — Малюк, Гак і кілька інших друзів, пов’язані любов’ю до тих самих футбольних кольорів. Уболівали гучно — щоб наробити галасу. Уздовж повороту дороги Тор ді Куїнто кілька більш поміркованих уболівальників стежили за тренувальною грою, спокійно сидячи у своїх машинах.

По краях поля знялось гучне ревіння: це один із нових гравців, молодий слов’янин зі складним іменем, забив чудовий гол. Хлопці з біло-блакитними пов’язками на лобі