Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа
Ще один поцілунок, і ще один, і усмішка, і повільне сповзання, і ніжні паузи, доторк губ. Бабі підвелась на руках. Подивилась на нього, він був під нею. Ці — тепер уже спокійні — очі пильно дивились на нього. Його шкіра здавалось ебонітовою, гладка і темна в цьому освітленні. Його коротке волосся не боялося бруду. Він, здавалось, належить цьому пляжу — лежить, розкинувши руки, ніби господар піску й усього іншого. Степ, господар також і її серця, усміхаючись, притягнув її до себе й поцілував — довго й міцно. Обійняв, вдихаючи її ніжний запах. І вона піддалася, полонена цією силою, і тільки тут зрозуміла, що досі нікого не цілувала по-справжньому.
Тепер він сидів позаду неї, обіймав її, тримаючи між розставленими ногами.
Він, її надійна опора, її обожнюване крісло, час від часу відривав її від думок, цілуючи в шию.
— Про що ти зараз думаєш?
Бабі обернулась до нього, дивлячись краєчком ока.
— Я знала, що ти це спитаєш.
Знову поклала йому голову на груди.
— Бачиш отам дім на скелях?
Степ глянув туди. Перш ніж сфокусуватись на будинку, він подивився на цей тендітний вказівний пальчик, і той також здався йому довершеним. Усміхнувся, єдиний хазяїн своїх думок.
— Так, бачу.
— Це — моя мрія! Як би мені хотілося жити в тому домі! Подумай тільки, який звідти відкривається краєвид. Величезне вікно виходить просто на море. І вітальня, де можна обійнятись і дивитись, як сідає сонце.
Степ притиснув її до себе. Бабі ще якийсь час замріяно дивилась удалечінь. Він присунувся ближче і притиснувся щокою до її щоки. Вона потерлась об нього. Радісна і примхлива, вона спробувала відіпхнути його, усміхаючись місяцеві. Вдала, ніби хоче від нього втекти. Але потім першою повернулась до нього і з насолодою пірнула в поцілунок, ніжно каючись. Степ узяв її обличчя в долоні, а вона, бліда перлинка, усміхнулась, замкнена у цю людську мушлю. Степ радісними очима дивився на неї.
— Хочеш, скупаємось?
— Та ти що, в такій холоднечі? До того ж я не маю купальника.
— Та ну, зовсім не холодно. А купальник — нащо він? Ти ж рибка.
Бабі скорчила удавано розлючену гримаску і відштовхнула його обома руками, намагаючись скинути на пісок. Але Степ не впав: напруживши прес, витримав її вагу. Переможена Бабі підвелася. Почала обтрушуватись під піску.
— До речі, це ти розповів Полло цю історію, правда ж?
Степ підвівся й спробував обійняти її.
— Та ти що, жартуєш?
— Чому ж тоді Палліна про це знала? Їй це розповів Полло, а йому сказав ти…
— Присягаюся, що я йому нічого не казав. Може, уві сні проговорився…
— Уві сні проговорився? Авжеж! І, до речі, я тобі вже казала, що анітрохи не вірю твоїм клятвам.
— Але я справді іноді розмовляю уві сні, ти скоро сама у цьому пересвідчишся.
Степ пішов до мотоцикла, час від часу обертаючись усміхнено.
— Я пересвідчуся? Ти жартуєш, правда?
Бабі підбігла до нього, трохи занепокоєна.
Степ розреготався. Його фраза влучила в ціль.
— А що? Хіба ми сьогодні не ночуватимемо разом? Все одно ж залишились лічені години до світанку.
Бабі стривожено зиркнула на годинник.
— Пів на третю! Холера, якщо мої повернуться раніше від мене, то бідна я. Мерщій, я мушу повернутися додому.
— То ти не ночуватимеш у мене?
— Ти з глузду з’їхав? Мабуть, не розумієш, з ким маєш справу! І потім — де ти бачив рибку, яка ночує з кимось?
Степ завів мотоцикл, натиснув і потримав так гальмо, газуючи. Слухняний мотоцикл під ним розвернувся і зупинився перед нею — готовий виконувати будь-які команди. Бабі сіла позаду. Степ перемкнув на першу. М’яко рушили, поступово набираючи швидкість і залишаючи за собою лінію широких шин. Неподалік пісок був потривожений невинними поцілунками та маленьким намальованим сердечком. Його нишком намалювала Бабі отим тендітним пальчиком, що так йому подобався. Підступна хвиля накотилась на нього і стерла краєчки. Але, трохи напруживши фантазію, ще можна було прочитати літери С та Б всередині. Десь далеко собака загавкав на місяць. Бабі притислася до плечей Степа і підвелась, сперши ноги на педалі. Глибоко вдихнула. Холодний, майже скандинавський вітер грав її волоссям, гладив обличчя. Потім Бабі нахилилась, обійняла Степа й поцілувала. Він відчув ці м’які губи на своїй шиї. Відчув, як його тілом розлилось дивне тепло. Відчув себе дивно щасливим. Додав газу. Колеса швидко перерізали солону хвилю навпіл. Дрібні срібні бризки розлетілися повсюди. Впали далеко, залишившись маленькими круглими виїмками в холодному піску. Хвиля-месниця накотилась і стерла відбиток колеса, у той час як мотоцикл продовжував закохано мчати у ніч. Від того сердечка також не залишилось і сліду. Але ця ніч тепер назавжди залишиться в їхніх спогадах.
36
Перед «Вітринами», самотня на порожній вулиці, стояла «Веспа». Бабі злізла з мотоцикла Степа, зняла блокування з колеса й завела. Сіла в сідло й зняла мопед із підніжки. І тільки потім наче згадала про нього.
— Бувай. — Ніжно всміхнулась йому.
Степ підійшов.
— Я з тобою, супроводжуватиму тебе додому.
Доїхавши до проспекту Франча, Степ поїхав позаду її «Веспи» і поставив свою праву ногу під задню фару.
Додав газу, підштовхуючи її мопед. «Веспа» поїхала швидше. Бабі здивовано обернулась до нього.
— Я боюся.
— Міцно тримай кермо…
Бабі повернулась обличчям до дороги, міцно тримаючи кермо. Паллінина «Веспа» їздила швидше, ніж її власна, але такої швидкості вона ніколи б не досягла. Таким чином вони проїхали весь проспект Франча, і потім узвіз до вулиці Ячіні, аж до площі. Степ востаннє підштовхнув мопед уже просто перед її житловим комплексом. Відпустив. Потроху «Веспа» скинула швидкість. Бабі загальмувала і обернулась до нього. Він стояв на педалях свого мотоцикла за кілька кроків від неї. Ще якийсь час пильно на неї дивився. Потім усміхнувся їй, перемкнув на першу і поїхав. Вона провела його очима, поки він не зник за поворотом. Почула, як він набирає все більшу швидкість, як блискавично перемикає передачі, як ревуть, віддаляючись на повній швидкості, каталізатори. Бабі зачекала, поки сонний Фьоре підніме шлагбаум. Потім поїхала
