Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

— Хто та жінка? Чому ти так одразу змінився? Степе, ти мусиш мені це сказати. Що між вами було?

Ця остання фраза, ця величезна помилка, це неможливе непорозуміння, здавалось, вразило його в саме серце. У ту ж мить усі його внутрішні стіни впали. Його постійні дужі внутрішні охоронці, яких він у мовчанні тренував щодня, раптом капітулювали. Його серце звільнилось, уперше таке спокійне. Усміхнувся цій невинній дівчині.

— Ти хочеш знати, хто була та жінка?

Бабі кивнула.

— Це була моя мати.

34

Трохи менше, ніж два роки тому.

Степ зачинився у своїй кімнаті й, міряючи її кроками, намагався повторювати завдання з хімії. Обперся руками об стіл. Прогортав зошити з нотатками. Нічого не вдієш. Ці формули ніяк не бажали запам’ятовуватись.

Він упав на стілець і продовжив робити уроки, поставивши лікті на стіл та підперши кулаками чоло — вирішив, що має будь-що добре відповісти на цьому опитуванні. Це був останній рік ліцею у Вілла Фламінія. Раптом з останнього поверху будинку навпроти зазвучала музика. Баттісті заспівав високо й голосно: «Ти повертаєшся в мої думки, гарна, як завжди…» Степ підняв очі з підручника. Щастить йому, подумав. «Мені нічого не повертається в думки, а хімію я взагалі ненавиджу». Потім, зрозумівши, що йому хочуть запропонувати прослухати всю платівку, розлютився.

«Вони що там, подуріли? — Грюкнув кулаками по столу. — Їх тільки не вистачало». Підвівся й подивився у вікно. Нічого. У будинку навпроти нікого не було видно. Відчинив вікно.

— Ви вже закінчили з цією музикою?

На якусь мить йому здалось, що фіранка на одному з тих вікон загойдалась. Та ні, мабуть, помилився.

— Гей! Ви там думаєте вимикати?

Музика потроху стала тихішою.

— Ідіоти.

Степ знову сів і сконцентрувався на цих зім’ятих аркушах зошита. Задеренчав телефон. Глянув на годинник. Була майже четверта. Мабуть, це Полло. Пішов до телефона.

— Алло?

У слухавці тиша.

— Алло?

Знову тиша, потім легке «клік». Поклали слухавку. Не сподобався його голос. Кретинські жарти. З силою кинув слухавку.

— Стефано…

Степ обернувся. Перед ним стояла мати. На ній була коричнева шубка зі світло-золотавими смужками. Під нею — бордова спідниця, яка відкривала прегарні ноги. Легкі колготки, що ідеально облягали литки, і темно-коричневі елегантні чобітки.

— Я йду, тобі щось потрібно?

— Ні, дякую, мамо.

— Гаразд, тоді побачимось увечері. Якщо подзвонить тато, скажи йому, що я понесла бухгалтерові ті документи, про які він говорив.

— Добре.

Мати підійшла і м’яко поцілувала його в щоку. З її чорних локонів вирвався аромат парфумів. Степ подумав, що вона трохи занадто напахчилася. Однак вирішив не казати їй цього. Потім, дивлячись, як вона йде, подумав, що правильно вчинив: він нею пишався. Така гарна. З цією усмішкою, елегантна та дотепна.

Вона була бездоганна. Його мати не могла помилятися. Навіть у тому, як саме напахчитися. Під пахвою вона тримала сумку, яку їй подарували вони з братом. Паоло вклався більшою частиною грошей, але вибирав сумочку — він сам, у тому магазині на вулиці Кола ді Рієнцо, перед яким його мати часто застигала у нерішучості.

— Ти справжній знавець, — прошепотіла вона йому на вухо, розгорнувши подарунок. Потім узяла її під пахву й, кумедно пройшовшись вихилясом, як на подіумі, спитала: — Ну як, мені личить?

Усі відповіли гучно і схвально. Але насправді вона хотіла почути лише думку «справжнього знавця».

— Ти напрочуд гарна, мамо.

Степ повернувся до своєї кімнати. Почув, як зачинилися двері кухні. Коли вони подарували цю сумочку — на Різдво чи на її день народження? Вирішив, що зараз краще буде зосередитись на хімічних формулах.

Пізніше він зрозумів, що зробив правильний вибір. Була вже майже сьома. Залишалось дочитати три сторінки. Він нервувався. Волів би піти до спортзалу, вже було домовився з Полло, але бачив, що не встигає. Потім сталось це. Баттісті знову заспівав. З напівпрочиненого вікна останнього поверху будинку навпроти. Ще голосніше, ніж до того. Настирливо. Провокуюче. Не маючи поваги ні до кого і ні до чого. До нього, який вчився, який хотів, але не міг піти до спортзалу. Це було вже занадто.

Степ схопив ключі від квартири й прожогом кинувся надвір, захряснувши за собою двері. Перебіг вулицю й зайшов до під’їзду будинку навпроти. Ліфт був зайнятий. Побіг сходами, перескакуючи через дві сходинки. «Баста, так більше не можна». Він не мав нічого проти Баттісті, зовсім. Але вмикати його на такій гучності… Добіг до останнього поверху. Якраз у цю мить двері ліфта розчахнулися. Вийшов кур’єр із пакунком у руках. Він випередив Степа. Перевірив прізвище на табличці біля дверей. Подзвонив. Степ стояв поряд і відсапувався. Кур’єр глянув на нього з цікавістю. Степ у відповідь усміхнувся йому, потім глянув на пакет, що той тримав. Зверху було написано — «Antonini». Це напевне оті відомі тарталетки. Вони теж їх замовляли, щонеділі. Начинка там була найрізноманітніша — з лососем, з кав’яром, з морепродуктами… Його матері вони шалено подобались. Нарешті почувся голос з-за дверей:

— Хто там?

— «Антоніні». Тарталетки, які ви замовляли, синьйоре.

Степ усміхнувся. Він вгадав. Можливо, той тип, вибачаючись за голосну музику, пригостить його. Двері прочинились. На порозі стояв молодик років тридцяти. У сорочці, застібнутій лише до половини, і самих лише трусах-«боксерах». Кур’єр простягнув був йому пакет, але той, побачивши Степа, спробував якнайшвидше зачинити двері. Степ нічого не зрозумів, але інстинктивно кинувся вперед. Поставив ногу в двері, не даючи їм зачинитися. Кур’єр позадкував, намагаючись тримати в рівновазі картонну тацю. Степ ще наліг на двері. Притулившись обличчям до холодного темного дерева, раптом через щілину побачив її: сумочку в кріслі поряд із шубкою. Раптом — спогад. Так, вони з братом її подарували матері на Різдво. Лють, відчай, бажання не бути тут, не вірити власним очам, удесятирили його сили. Розчахнув двері, збивши молодика з ніг. Вбіг у вітальню, як навіжений. І — радше б його очі осліпли, аніж побачили те, що побачили.

Двері до спальні були відчинені. Там, на зім’ятому простирадлі, з обличчям, яке він не впізнавав — він, який бачив її тисячу разів, — була вона. Запалювала собі цигарку з невинним виглядом. Їхні очі зустрілися — і в цю мить щось тріснуло, згасло назавжди. Оця остання пуповина любові була перерізана, і вони обоє, дивлячись одне на одного, німо заволали;