Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

На якусь мить здалося, що вони усміхаються одне одному. В обіймах на тлі сонця, що сідає — близькі, навіть якщо надто різні. Він — із заламінованого паперу, вона — сповнена осяйним почуттям, нарешті ясним і щирим. Подивились одне на одного. Потім вона цнотливо опустила очі й майже мимохіть опинилася перед дзеркалом. Подивилась на себе — і в цю мить себе не впізнала. Ці очі, такі усміхнені, ця сяюча шкіра… Навіть обличчя здавалось іншим. Вона відкинула назад волосся. Щасливо усміхнулась собі — тій, якою ще не була. Закоханій жінці, нерішучій і замисленій про те, як вдягнутися у цей важливий вечір.

Пізніше, коли батьки повернулися, знову осипали її докорами й пішли собі на одну зі своїх вечірок, Бабі зайшла до кімнати Даніели.

— Дані, я йду гуляти.

— Куди ти? — Даніела з’явилась на порозі.

— До «Вітрин». — Бабі витягла з шухляд кілька светрів і відкрила свою шафу. — Слухай, а де ти поклала чорну спідницю?.. Оту нову…

— Я тобі її не позичу! Так ти мені й її викинеш! Навіть не згадуй про це!

— Та ну, то ж було випадково…

— Ага, може, сьогодні трапиться ще щось випадкове. Може, ти знову опинишся в багні. Ні, не позичу й крапка. Вона — єдина, що мені личить. Не можу тобі її дати, серйозно.

— Еге ж, але коли я стаю «камоміллою» або ж з’являюсь у газеті, тоді ти вихваляєшся перед своїми подругами й нагадуєш усім, що я твоя сестра. І не кажеш про те, що навіть спідниці не хочеш мені позичити!

— Та до чого тут це…

— А до того! Попроси у мене ще колись що-небудь…

— Гаразд, тоді бери.

— Ні, от тепер я більше її не хочу.

— Ні, тепер ти її візьмеш.

— Ні, не візьму.

— Ах, не візьмеш? Отже, так: або ти вдягаєш на прогулянку мою спідницю, або я зараз-таки дзвоню мамі і про все їй розповідаю.

Бабі гнівно обернулась до сестри.

— Що ти зробиш?

— Те, що чула.

— Дивися, щоб я тебе по щоках не набила…

Даніела скорчила кумедну міну, й зрештою вони обидві розреготалися. Даніела пройшла до своєї кімнати й відкрила шафу.

— Тримай. — Поклала чорну спідницю на ліжко. — Вона вся твоя. Можеш борсатися у грязюці, якщо тобі так подобається.

Бабі взяла спідницю й приклала собі до живота. Почала уявляти, з чим би її поєднати. Задзвонив телефон. Даніела пішла відповідати.

— Алло? А, привіт!..

Бабі в своїй кімнаті зробила голосніше радіо. Музика залила квартиру. Даніела відклала слухавку. «Андреа, зачекай хвильку». Зачинила двері в коридор, потім спокійно повернулась до розмови. Бабі повитягала геть усе. Шафа розкрита, шухляди на підлозі. Одяг скиданий купою на ліжко. Нерішучість. Пішла до материної кімнати. Відкрила велику шафу. Почала в ній ритися. Час від часу згадувала про якусь річ: вона могла підійти до цієї спідниці? Відкрила і тут шухляди. Діяла дуже обережно. Речі треба було повернути кожну на своє місце, інакше мати помітить втручання. Матері завжди все помічають. Або майже все. Бо для Рафаелли заміна «Веспи» на Паллінину також пройшла непоміченою. Матері геть не розуміються на мопедах.

Ніколи не проси маму купити тобі той тип джинсів, які ти бачила на своїй подрузі. Бо вона неодмінно купить ту модель, яку носить остання невдаха класу. Усміхнулась. Блакитний джемпер з «ангори»? Занадто теплий. Шовкова блуза? Занадто елегантна. Чорний піджак і боді під нього? Надто похмуро. Але боді — це непогана ідея. Боді під блузу? Можна спробувати. Закрила шухляди. Збиралась уже повернутися до своєї кімнати. Помітила, що залишила червоний светр на ліжку. Так її б викрили. Поклала його назад. Мама помітить, що тут рилися? Ентузіазм узяв гору над страхом.

— Та байдуже!

Покарання зникло, розбившись об зображення у дзеркалі. Бабі збентежено дивилась на себе. «Ні, не треба ніякого боді під блузу, і спідниця Дані теж не годиться. Це й на краще. Бідолаха, адже це справді єдина річ, яка їй личить». Вирішила, що треба витягти її на пробіжку. «Завтра. А зараз? Що мені вдягнути зараз? Джинсовий комбінезон?» Похапцем відкрила останню шухляду. Витягла його звідти: збляклий, короткий і зім’ятий — «саме те, що моя мати так ненавидить». Саме те, що сподобається йому, вона була впевнена. Швидко переодяглась. Глянула в дзеркало. Бездоганно. Вдягла зверху світлу джинсову сорочку, заправила її в штани, натягнула бретелі. Кинулась на ліжко, узяла гольфи й одягла їх разом із високими, аж до кісточок, темно-синіми «All Star» такого ж кольору, як і пов’язка для волосся. Зачесала волосся назад. Барвисті сережки у вигляді рибок від «Mari del Sud». Поправила комірець сорочки. Потім почала фарбуватись. Музика шаленіла. Чорною лінією підвела очі. Розтушувала сірим олівцем, намагаючись зробити їх іще гарнішими, наче це було взагалі можливо. Білі зубки пахли м’ятою. Легкий бальзам зробив її м’які губи ще принаднішими. Щоки ж, розчервонілі самі собою, були ідеальними без будь-якого втручання.

Даніела все ще розмовляла по телефону. Раптом музика урвалась. Двері в коридор повільно прочинились. У напівтемряві з’явилась Бабі. Ступила кілька кроків і спинилася. Фігуру огорнуло світло з вітальні, підкреслюючи її довершеність. Даніела замовкла зі слухавкою в руці.

— Матінко моя, яка ти гарна!

Бабі усміхнулась їй. Потім вдягла темну джинсову куртку «Левіс».

— Мені справді личить?

— Та ти крутезна!!!

— Дякую, Дані, твоя спідниця була занадто урочиста.

Поцілувала її. Даніела подивилась їй услід. На якусь мить засумнівалась, чи справді вони сестри. Подумала, чи й вона виросте такою ж гарною. Жорстока природа дозволила їй потішитися цією ілюзією.

Бабі витягла «Веспу» з гаража, увімкнула першу передачу. Швидко поїхала вниз узвозом у нічній свіжості. Її французький «Каронн» змішався в тонкий дует із пахощами італійських жасминів. Попрощалась із Фьоре, портьє. Потім, вливаючись у потік машин, усміхнулась, згадуючи компліменти Даніели. Цього разу вона не була занудною. Спитала себе, що подумає Степ. Йому сподобається? Що він скаже про комбінезон? А про макіяж? А про сорочку? Помітить, що вона підібрана під колір очей? Її серденько забилось швидше. Не варто було так перейматись. Скоро вона отримає всі відповіді.

32

Бабі поставила «Веспу». Кілька хлопців