Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

— Так, оскільки «Веспи» немає… — Бабі з натяком глянула на Палліну. — До того ж мені хотілося пройтись. Але я трохи перестаралася, вже ледве ноги волочу. Мені ж не доведеться повертатись додому в такий само спосіб, правда?

— Ні.

Палліна зітхнула. Потім усміхнулась їй.

— Тримай. — Віддала їй ключі. — Моя «Веспа» в твоєму розпорядженні.

Бабі глянула на брелок — велику «П» з блакитної гуми. Потім — на Паллінину «Веспу», що стояла неподалік.

— А щодо моєї ніяких новин немає?

Палліна кивнула на групку хлопців.

— Полло сказав, що ніхто нічого не знає. Отже, її не крали, інакше він би одразу про це дізнався. Тож, імовірніше, її забрала поліція. Сказали, що тебе мусять про це повідомити.

— Уяви, якщо вони зателефонують моїм батькам.

Бабі подивилась на хлопців. Упізнала Полло і ще кількох друзів Степа. Тип із пов’язкою на очі усміхнувся їй. Бабі відвела очі. Мала надію, що і Степ там буде.

Офіціант стовбичив біля одного столика, сподіваючись на щедрі чайові. Хлопець нахилився, намагаючись дістатись до кишені штанів. Зніяковіла дівчина вдала, що поняття не має, скільки тут коштують наїдки. Насправді ж вона навідувалася до «Парнасу» мало не щодня і замовляла завжди одне й те саме. Єдине, що постійно змінювалось, — це її супутники.

Бабі продовжувала роззиратися довкруги. За одним зі столиків дівчина бризкала собі на кофтину пишну піну відбілювача. Дотепна, розсмішила подруг, роблячи вигляд, що їй поцілили в серце, впала на стілець. Дивний сніг утворився на плямі, у той час як вона відчула справжні холодні мурашки. Весело усміхнулася, не знаючи, що кофтинка тепер остаточно зіпсована.

Якась машина, заблокована серед інших, відчайдушно гула у клаксон. Власник іншої, яка її заблокувала, дріботів туди з вибаченнями.

Кілька мотоциклів зупинились поряд. Бабі з надією обернулась до новоприбулих. Серце закалатало. Марно. Якісь невідомі хлопці пройшли до столиків, вітаючись із присутніми. Жоден з них навіть здалека не нагадував його.

— Кого вишукуєш? — Тон та вираз обличчя Палліни не залишали сумнівів. Вона знала.

— Нікого. А що таке?

Не дивлячись на неї, Бабі поклала ключі від «Веспи» до кишені. Розуміла, що очі видали б її.

— Та нічого. Здавалося, наче ти когось виглядаєш… — наполягала Палліна.

Бабі спитала себе, що саме вона знає. Згадала себе саму тоді. Свої відкриті губи, замріяно-затуманені очі, цю несправджену мрію — і цей поцілунок, який не відбувся.

— Па-па, дівчата.

Поспішне прощання, почервонілі щоки. І не лише через довгу подорож пішки. Палліна підвела її до «Веспи».

— Знаєш, як вона працює?

Бабі усміхнулась. Зняла блокування з колеса й завела її. Штовхнула вперед. Підніжка зникла з пружинним звуком.

— А що ви робите сьогодні?

Палліна підняла брову.

— Гей, що діється? Ти зволиш гуляти з нами?

— Ну чого ти заїдаєшся? Я тільки спитала, що ви робите!

— Ну, не знаю. Якщо хочеш, я тобі потелефоную або попрошу когось потелефонувати.

Палліна з натяком глянула на неї, і Бабі раптом за її усмішкою побачила його. Степа. Його впевнені очі, його засмаглі плечі, його коротке волосся, його руки, на яких лишались сліди бійок, котрі руйнували колись ідеальні усмішки та носи.

Його голос. «Непослідовна». Він мав рацію. Раптом у ній прокинулась гордість.

— Ні, дякую, облиш. Побачимось завтра в школі. Я просто поцікавилась.

— Як хочеш…

«Веспа» швидко рушила, відносячи її геть, поки слабку дамбу гордості не прорвало небезпечне море щирості. Палліна подивилась їй услід. Оця зворушлива манера допомагати собі плечима, перемикаючи передачі. Цей недовершено рішучий характер і ця покваплива втеча. Палліна нарешті зрозуміла, чого бажала Бабі.

— Вибачте, дівчата. — Витягла з кишені дві монети по сотні лір і підкинула їх на долоні. — Маю виконати одну місію. Піду потелефоную.

Піймала монети на льоту й з брутальним виразом попрямувала до бару.

— Що б вона без мене робила…

Підняла слухавку. На екранчику справа вгорі з’явився напис «100 лір». Хтось використав не всі свої монети. Це маленьке заощадження видалось їй добрим знаком. Весело набрала номер. Вільно. Ця місія повинна була вдатися.

Бабі поставила Паллінину «Веспу» в гараж. Чудово. Батько нізащо не помітить різниці. Притулила її до стіни — так він точно нічого не зможе сказати. Глянула на годинник. За чверть сьома. Чорт забирай! Прожогом кинулась до сходів.

— Привіт, Фьоре!

Портьє ледве встиг відповісти на привітання. Бабі швидко відчинила двері.

— Дані, мама повернулась?

— Ще ні.

— Слава Богу.

Рафаелла покарала її, заборонивши прогулянки аж до наступного тижня, і було б надто великою зухвалістю чинити наперекір уже в перший день. Даніела подивилась на неї пригнічено.

— Що, жодних відомостей про нашу «Веспу»?

— Жодних. Певно, її забрала поліція.

— Що? Ну чудово! І що вони з нею робитимуть, переслідуватимуть на ній злочинців?

— Мені сказали, що рано чи пізно поліція нам подзвонить, щоб віддати її. Ми мусимо тільки перехопити їхній дзвінок раніше від мами й тата…

— Ага, дуже легко. А якщо вони вранці подзвонять?

— Тоді нам гаплик. Поки що Палліна позичила нам свою «Веспу». Я поставила її в гараж, відтак, коли тато повернеться, він нічого не помітить.

— А, до речі, Палліна тобі телефонувала.

— Коли?

— Нещодавно, коли ти виходила. Вона передала, що сьогодні вони підуть до дискотеки «Вітрини». Що вона на тебе там чекатиме, щоб ти не комизилась і приходила туди, і що вона все знає. І ще про якусь тваринку. Собачку, мишку… А, ось: «передавай вітання рибці». Яка ще «рибка»?

Бабі розвернулась до Даніели. Вона почувалася враженою, викритою, зрадженою. Палліна таки все знала.

— Нічого, це просто жарт.

Це було б занадто довго пояснювати. І занадто принизливо. Лють піднялася в ній на мить і мовчки відвела її до кімнати. Сонце, що сідало, намалювало на вікні її кімнати весь перебіг цієї історії. Губи Степа, його весела усмішка, його розповідь, і Полло поряд із ним, його сміх, потім Паллінин і хтозна, чий іще.

Вона повелась, як дурненька, слід було розповісти про це своїй подрузі. Вона б зрозуміла, втішила. Стала б на її бік, як завжди. Безперечно. І це було добре. Потім подивилась на велику фотографію на своїй шафі. На мить її затьмарила ненависть. Але лише на мить. Потім зброя повільно впала, тихо й кволо. Гордість, гідність, гнів та обурення