Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Рито, мені нескладно, – обернувшись до дівчини.

– Олеже, – з благанням зазирнула в небесні очі, – я тебе прошу, поїдьмо на завод.

– Добре, – легенько стиснувши долоню Рити, ствердно кивнув і без зайвих слів потяг до виходу. 

Чи пошкодувала Ріта про спонтанне рішення, доки добиралися до місця призначення? Навряд чи. Вона не відчувала такого затятого подиву, яке відчувала ще не знаючи планів чоловік на сьогодні. Навіть не виникало відчайдушного страху перед невідомістю, що мучила минулого під час спроби відшукати Пашку і допомогти. Навпаки, дівчині було на диво спокійно та легко.

Може, справді теорія Чернишевського про відпущення минулого дієва? Чи набагато простіше та спокійніше саме тому, що повертається на завод не одна? Тепер поруч Олег, який нізащо не допустить лиха. І минулого разу не допустив би, встигни знайти її трохи раніше...

Розібратися і зрозуміти в чому причина Маргарита змогла лише після короткого мовчазного шляху, що зайняв не більше десяти хвилин. Чи здавалося, що розібралася? Ступаючи по розбитих цеглах до місця, де зовсім недавно і водночас ніби в іншому житті стояла стара занедбана будівля танкового заводу, Одинцова, жмурилась та закушувала губи, стискала велику долоню Олега. Нав'язлива думка що, відпустивши, знову залишиться одна й втратить близьку людину, цього разу назавжди, пронизувала свідомість.

– Рито, ти в порядку? – занепокоївся Чернишевський, коли дівчина, спіткнувшись, мало не впала, але була втримана міцною чоловічою рукою. – Може, вистачить на сьогодні?

Не втримавшись, Олег наблизився до Маргарити та обережно торкнувся пальцями щоки, змушуючи глянути на себе. Від несподівано-ніжного дотику дівчина затаїла подих, із захопленням заглядаючи в бездонні вири його очей.

Ні, безперечно, поруч із цим чоловіком нічого не страшно. Зовсім не має значення, які цілі переслідує Чернишевський, та він не зрадить. Ніколи не зраджував. Від нього завжди віяло і продовжує віяти безпекою. Давно не відчувала себе з кимось настільки захищеною. І це відчуття воно... лякало.

– Ні, Олеже, я не відступлю, – Одинцова спішно відсторонилася. Вириваючи руку, кинулася вперед, гукнувши на ходу: – Почекай поки тут.

Крізь підошву тоненьких балеток у ступні неприємно врізалися дрібні камінці. Перед очима замість занедбаної, але ще цілої будівлі, нині була практично суцільна купа каміння. Лише де-не-де висотними маяками проглядалися залізобетонні колони та залишки стін, що не встигли рухнути. Дах давно прогнив і завалився. Сьогодні складно й збагнути, де саме знаходилася та сама майстерня. Ну і чорт із нею. З незворотними змінами  атмосфера й так пробирала мороком до мозку кісток.

Дивно, як чиновники чи хто відповідає за все, могли довести споруду до такого страшного запустіння. Це, звичайно, далеко не центр міста, ближче до околиці, але досить непогане містечко для будівництва якщо не нового заводу, якогось популярно нині мегамаркету або розважального центру.

Озирнувшись, чіпляючи поглядом Чернишевського, що залишився стояти позаду, Маргарита зробила пару кроків до однієї з уцілілих колон.

Здається, десь тут. Може, не зовсім те місце, але дуже подібне. Тут і пахло, як і раніше. Віяло вогкістю, похмурістю і холодом. Всіма провісниками та супутниками кривавої, страшної та неминучої смерті. Усвідомлення цього змусило серце швидше забитися у грудях, подих вчастився. Паніка хвилею накрила з ніг до голови. А ще відчайдушне бажання повернутись, чим скоріше, тим краще. Та не можна, не має права відступати. Потрібно знову пережити все це, щоб звільнитися. 

Глибоко втягнувши повітря, Рита з силою стиснула кулаки та заплющила очі. В пам'яті миттєво замиготіли картинки минулого.

Пов'язаний, серед наповненого пітьмою приміщення, Пашка. Здоровані, які прагнуть усіма правдами та неправдами вибити з того сумнівне зізнання.

Безглузді спроби звільнитися. Ривок. Ще один. Удар…

Дівчина затамувала подих, з відчаєм хитнувши головою. Хотіла якнайшвидше позбутися нахлину, але не могла. Занадто рано. Попереду найголовніше та найжахливіше.

Там Пашка. Бажання протягнути руку допомоги ціною власного життя, у що б то не стало. Разом з цим брязкіт арматури, що дзвенить у вухах…

Притиснувши один кулак до грудей, щоб хоч якось угамувати шалений стукіт серця, Одинцова пройшла далі.

Залишалося зовсім небагато. Ще маленький крок і вона відчуває за собою чиюсь присутність. Легкі, майже невагомі, кроки...

Маргарита, зупинившись, ледь чутно зітхає. Шурхіт камінчиків, наближаючись, ось-ось поверне в реальність. Але ще зарано. Занадто рано.

Вона майже відчуває, як чоловіча рука, прикривши їй рота, оберігає від фатальної помилки. Зупиняє за сантиметри від біди. Мить і приглушений постріл змушує здригнутися...

– Рито, зупинися.

Кроки позаду дуже близько. Дівчина, хапаючи руками за голову, продовжує відступати. Перед очима одна за одною змінюються картинки, у вухах звучать фрази з минулого.

Олег щось недомовляє. Але наполегливо переконує тікати.

Вони намагаються втекти непоміченими…

Дівчина прискорює крок, ледь не спотикаючись.