Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна
– Ой, а що це в тебе? – цікавість взяла гору і Маргарита, не помічаючи сумнівного настрою матері, кинулася до дивана, на ходу ставлячи торт на стіл.
– Не твоя справа! – сказала, як відрізала. Запхавши останнє фото, спішно зачинила скриньку.
Напевно, Ріті вже тоді варто було відступити та не лізти не у свою справу, але вона планувала перетворити цей день на день одкровень. Дуже сподівалася, що мати відгукнеться на ініціативу та допоможе у цьому. Тому, побачивши невеликий знімок, який, очевидно, випав зі скриньки, кинулася до нього. Схопивши фотографію, з цікавістю поглянула: там був зображений молодий, дуже симпатичний та цікавий чоловік, та детальніше розгледіти дівчинку не встигла, бо реакція Марії не змусила себе довго чекати. Різко вихопивши фото і ховаючи за спину, жінка злісно шикнула:
– Чого ти постійно сунеш носа не у свої справи? Я сказала – не лізь, отже не лізь!
– Це ж тато, так? – Маргарита намагалася зазирнути за спину жінки.
Варто було підкоритися власному передчуттю та замовкнути. Проте дівчинці дуже хотілося дізнатися про свого батька хоч щось. Зазвичай з матері слова не витягнути, все відмахувалась і повторювала, який Андрій поганий, а про те, щоб показати фото, не йшло й мови.
– Тато, тато, – скривившись, передражнила Марія, притискаючи скриньку до грудей. – Яка тобі різниця? Де він зараз, цей твій тато? Коли ми з голоду помираємо, тулимося в цьому блощичнику, – змахнувши руками, заметушилась по кімнаті з криками: – Втік твій тато! Бо йому начхати на нас! У нього нове життя, сім'я, що там ще? А ми живемо в злиднях! Навіть квартири нормальної немає!..
– Мам, але ж квартиру ти сама... – заперечила перш ніж подумала.
– Що? – жінка застигла навпроти Рити, зневажливо скривилася. – Значить, я? Ах ти невдячна!.. – Вхопивши дочку за передпліччя, з силою струснула. Відібравши букет, шпурнула прямо в обличчя: – Брудне відріддя!
– Мамо, припини! – вириваючись, чинила опір дівчинка.
Та жінка трясла її, намагаючись витягнути з кімнати.
– Навіщо ти так?.. – відчайдушно чіпляючись за стільницю, – адже я лишень хотіла...
– Думала вона! – Марія смикнула дівчинку за комір.
Не в змозі чинити опір, Маргарита відчепилася від столу. Розпач і сльози готувалися будь-якої хвилини вирватися назовні, оголивши слабкість і страх перед матір'ю. Проте не збиралася цього допускати, продовжувала безнадійно стискати кулаками потерту скатертину. Якісь миті разом зі скатеркою зі столу впав на підлогу куплений на останні гроші торт. Жінка, чортихнувшись, дужче потягла доньку до дверей, на ходу примовляючи:
– Подивіться на неї! Зовсім матір не шанує! Якщо така розумна – вали до свого татка! Ото він зрадіє «щастю», що привалить!
Замружившись, Рита брикалася, але сили від початку були не рівними. Марія, на вигляд струнка жінка, мала важку руку, а дівчина, хоч і розуміла, що в неї не краща у світі мати, ніколи не дозволяла собі відбиватися, дозволяла робити з собою все, що заманеться. Та й раніше жінка не опускалася до таких крайнощів.
– Так і знала – не вийде з тебе користі! – сіпнула за волосся та витягла доньку в під'їзд. – Коли тато твій від тебе відмовився, варто було одразу віддавати в дитбудинок і поділом!
Рита навіть не зрозуміла, як Марія витягла її з під'їзду на вулицю, за що так люто смикала і штовхала. Зате, опинившись у дворі, вся в сльозах тремтіла від жаху перед власною матір'ю. Від ганьби перед людьми, котрі стали свідками неприємної картини, не змогла втриматися, щоб не висловитися:
– Батько пішов від тебе і правильно зробив! Я теж під...
Залишок слова потонув у писку, коли Марія, замахнувшись, заліпила дівчинці ляпаса, що залишив пекучий слід на щоці. Але й на цьому, здається, зупинятись не збиралася. Знову хапаючи за волосся, потягла на себе і різко відпустила, дозволяючи безвольно впасти на тротуар, боляче здираючи коліна та лікті. Потім, здається, мати хотіла вдарити ще, але...
– Рито! – стурбований вигук друга повернув сили чинити опір, – Маріє Семенівно, що Ви, в дідька, робите?!
Крізь сплутане волосся та пелену сліз Маргарита насилу розгледіла як Олег, кинувшись на допомогу, відтягнув від неї повну злості рідну матір. Повністю ігноруючи обурення та докори, Чернишевський, заштовхавши Марію назад у під'їзд та метнувся до Ритки. Подавши руку, допоміг піднятися із землі.
Мабуть, вигляд у дівчини був ще той, бо Олег, розширивши від жаху очі, не моргаючи, дивився впритул, а потім, зненацька притиснувши до грудей, заспокійливо погладжуючи по спині, прошепотів біля скроні:
– Не плач, маленька, все буде добре, – ковтаючи грудку, що стала в горлі, – Ідемо, побудеш поки у нас...
Той день став початком кінця. Для матері Маргарити.
Того дня Марія вперше ледь не побила рідну дочку, бувши у тверезому стані.
Дівчина, налякана до смерті, не могла не погодитися з пропозицією Олега і на кілька днів просто пішла жити до бабусі та дідуся друга. Рівно через три дні, почуваючись незручно від зловживання добротою людей, що відносилися до неї, як до рідної, Одинцова наважилася повернутись додому, хоча б подивитися як мати.
...Рита виявила Марію бездиханною на дивані з тією самою старою фотографією чоловіка в руках. Поруч на підлозі валявся порожній флакон з-під снодійного і ледь почата пляшка горілки.
